Тайлер робить сто дев’яносто восьме скручення. Сто дев’яносто дев’яте. Двохсоте.
Тайлер одягнутий у щось на кшталт купального халата з фланелі на клейкій основі та в спортивні штани.
— Випровадь Марлу з хати, — каже Тайлер. — Нехай піде в магазин, купить банку лугу. Але тільки того, що пластівцями, у жодному разі не кристалічного. Словом, позбудься її як-небудь.
Мені знову шість років. Батьки не розмовляють одне з одним. Я переказую материні слова батькові й навпаки. Я ненавидів це, коли мені було шість. Ненавиджу й тепер.
Тайлер береться підіймати ноги з положення лежачи, а я спускаюся сказати Марлі, щоб купила лугу, того, що пластівцями, дати їй десять доларів і свій проїзний квиток. Марла тим часом далі сидить за кухонним столом. Повільно й без різких рухів я забираю з її пальців цигарку. Посудною ганчіркою витираю іржаві плями на Марлиній руці, де пухирі від опіків потріскались і кривавлять. Потім я втискаю її ноги в черевички на високих підборах.
Марла дивиться, як я вдаю з себе принца, і каже:
— Я зайшла сама. Гадала, нікого не буде вдома. Вхідні двері ж не замикаються.
Я мовчу.
— Знаєш, презерватив — це кришталевий черевичок нашого покоління. Натягаєш його, коли зустрічаєш незнайому людину. Гоцаєшся всю ніч, а потім викидаєш. Презерватив викидаєш, я маю на увазі, а не людину.
Я не говорю до Марли. Нехай собі вдирається до груп підтримки, втручається між Тайлером і мною, але другом мені вона нізащо не стане.
— Я весь ранок чекала на тебе.
Пелюстки чи сніг
Приносить буйний вітер.
Камінь байдужий.
Марла підводиться з-за столу. Вона одягнена в блакитну, з короткими рукавами сукню з якоїсь блискучої матерії. Марла підбирає краї сукні та обертається так, що мені видно невеличкі цятки шва на вивороті. На ній немає спіднього. І вона підморгує.
— Я хотіла показати тобі свою нову сукню, — каже Марла. — Це плаття для дружки, ручна робота. Тобі подобається? Я купила його в благодійному магазині за долар. Тільки подумай, хтось сидів і клав усі ці крихітні стібки лише для того, щоб пошити цю огидно-бридку сукню, — каже Марла. — Ти можеш у таке повірити?
Поділ сукні з одного боку нижчий, ніж з іншого, а талія сповзла і висить на Марлиних стегнах.
Перш ніж піти в магазин, Марла кінчиками пальців підбирає поділ і, вихляючи голою дупою, кружляє довкола мене й кухонного столу в якомусь наче танці. От що їй подобається, каже Марла, то це всі ті речі, які люди викидають на сміття, хоч іще день або й годину тому вони їм страшенно подобалися. Ось як ялинка: на різдвяні свята в самому центрі уваги, а щойно свята скінчились — і мертві ялинки, ще з «дощичком» на них, лежать звалищами обабіч шосе. Дивишся на них, і на думку спадають чи то збиті машинами тваринки, чи жертви сексуального маніяка, у спідньому навиворіт, зв’язані чорною ізострічкою.
Я хочу, щоб вона вже просто забралася звідси.
— Найкраще місце — це притулок для тварин, — каже Марла. — Де всі ці тварини, маленькі цуценята й кошенята, яких люди колись любили, а потім викинули на вулицю, навіть старезні пси стрибають довкола тебе на двох лапках, щоб привернути твою увагу, бо за три дні їм впорснуть велику дозу фенобарбіталу натрію, а потім вкинуть до здоровенної печі для домашніх тварин.
Вічний сон, як у «Долині псів»[18].
— Коли навіть хтось любить тебе достатньо для того, щоб зберегти тобі життя, однаково він каструє тебе. — Марла дивиться на мене так, наче то я граю її, і каже: — Я не зможу тебе прихилити до себе, еге ж?
Марла прямує до заднього виходу, наспівуючи цю моторошну «Долину ляльок»[19].
Я лише проводжаю її очима.
Мить, другу, третю панує тиша, доки Марла остаточно не зникає.
Я обертаюсь — і з’являється Тайлер.
Тайлер каже:
— То ти її позбувся?
Ані шереху, ані звуку, Тайлер просто з’явився.
— Спершу, — каже Тайлер і від дверей кидається порпатися в морозильнику, — спершу нам треба натопити трохи смальцю.
Що ж до мого начальника, радить мені Тайлер, якщо він мене справді дістав, то мені слід піти на пошту й заповнити заяву про зміну адреси, і нехай усі його листи пересилаються до якогось там Реґбі, штат Північна Дакота.
Тайлер витягає паперові пакети з-під канапок із чимось білим і замороженим та кидає їх до раковини. Я ж маю поставити на плиту велику каструлю й наповнити її водою майже доверху. Замало води — і смалець, що топитиметься з жиру, потемніє.
— У цьому жирі багато солі, — каже Тайлер. — Отже, що більше води, то краще.
19
«Valley of the Dolls» — американський фільм 1967 року за мотивами однойменного роману 1966 року Жаклін Сюзанн, у якому розповідається про трьох молодих жінок, їхні злети й падіння. Ляльками герої роману називали антидепресанти й наркотики, а долиною ляльок — Голлівуд.