Руки, що вчепилися за верх моїх штанів, шарпають мене, стягують штани з ременем через мою дупу.
Хтось усередині автобуса вигукує:
— Одна хвилина!
Черевики спадають мені з ніг.
Ремінна пряжка відчепляється від рами й прослизає досередини.
Руки зводять мої ноги докупи. Сонце нагріло металеву раму, і вона пече мені в живіт. Біла сорочка надимається й опадає, накриваючи мені плечі та голову. Я далі чіпляюся за диск, далі кричу: «Агов! Агов!»
Мої ноги зведено докупи й випростано. Штани зіслизають із них і зникають. Сонце гріє мені в дупу.
Кров стугонить мені в голові, від напруження вибалушуються очі, і я не бачу нічого, крім білої сорочки, що висить перед моїм обличчям. Десь диркотить трактор. Гудуть бджоли. Десь. Усе десь далеко-далеко, за багато тисяч миль звідсіля. Далеко-далеко за мною хтось вигукує:
— Дві хвилини!
Поміж моїх ніг прослизає рука й починає там мацати.
— Не робіть йому боляче, — каже хтось.
Руки, що тримають мене за ноги, далеко-далеко, за багато тисяч миль звідсіля. Уяви, що вони аж ген-ген за обрієм. Керована медитація.
Не треба уявляти собі металеву раму вікна, що, наче тупий гарячий ніж, розрізає тобі черево.
Не треба уявляти собі, як купа чоловіків смикають твої ноги, наче перетягують канат.
Далеко-далеко, за силу-силенну миль звідсіля, тепла шорстка рука стискає твою мошонку, відтягує її назад і чимось обмотує її основу, все тугіше, тугіше й тугіше.
Канцелярською гумкою.
Ти в Ірландії.
Ти в бійцівському клубі.
Ти на роботі.
Ти будь-де, аби не тут.
— Три хвилини!
Хтось ген-ген далеко горлає:
— Ви самі не раз це казали, містере Дьорден! До бійцівського клубу — зась!
Тепла, стиснута в кулак рука під тобою. Холодний кінчик ножа.
Рука охоплює твоє огруддя.
Терапевтичний фізичний контакт.
Час обіймів.
Ганчірка, змочена ефіром, щільно притискається тобі до носа й до рота.
А тоді — ніщо, ба гірше, ніж ніщо. Небуття.
27
Понищена вибухом і вигоріла коробка моєї квартири — чорна й спустошена діра в темряві ночі, що нависає над вогниками міста. Вікон нема, і жовта стрічка, якою поліція огороджує місце злочину, тріпоче й гойдається на краю прірви заввишки в п’ятнадцять поверхів.
Я прокидаюся на бетонній долівці. Колись тут була підлога з кленового дерева. Колись, до вибуху, на стінах висіли картини. Стояли шведські меблі. Усе це було до Тайлера.
Я одягнутий. Я сягаю рукою в кишеню й мацаю себе.
Нічого не бракує.
Переляканий, але цілий і здоровий.
Підійди до краю — п’ятнадцять поверхів над паркінгом — поглянь на вогні міста, поглянь на зорі — і тебе нема.
Усе це так далеко від нас.
Тут, нагорі, посеред безмежної ночі між Землею і зірками, я почуваюся, наче одне з тих звіряток у космосі.
Собаки.
Мавпи.
Люди.
Ти робиш те, чого тебе навчили, ото й усього. Смикаєш за важіль. Тиснеш кнопку. Не усвідомлюючи насправді анічогісінько з того, що робиш.
Світ збожеволів. Мій начальник мертвий. Дому в мене нема. Роботи нема. І причиною цього всього є я сам.
Нічого не лишилося.
Я перевищив свій кредит у банку.
Ступи за край.
Поліцейська стрічка тріпоче між мною і небуттям.
Ступи за край.
Що лишається в тебе?
Ступи за край.
Лишається Марла.
Стрибни за край.
Лишається Марла, вона вплуталась у все це й навіть не підозрює.
І вона любить тебе.
Вона любить Тайлера.
Вона не знає різниці.
Хтось має її попередити. Вибирайся звідси. Вибирайся. Вибирайся.
Рятуйся.
Ти спускаєшся ліфтом у вестибюль, а швейцар, якому ти ніколи не подобався, тепер усміхається тобі щербатим на три зуби ротом і каже:
— Доброго вечора, містере Дьорден! Викликати вам таксі? Як ви себе почуваєте? Все гаразд? Не бажаєте скористатися телефоном?
Ти телефонуєш Марлі до готелю «Ріджент».
Портьє з «Рідженту» каже:
— Зараз же з’єдную, містере Дьорден!
Марла бере слухавку.
Швейцар підслуховує в тебе за плечем. Портьє в «Рідженті», напевне, теж підслуховує. Нам треба поговорити, Марло, кажеш ти.
Марла відповідає:
— Гівна поїж.
Вона в небезпеці, кажеш ти. Вона має знати, що відбувається. Вам треба зустрітися. Поговорити.
— Де?
Нехай вона йде до того місця, де ми вперше зустрілися. Пам’ятаєш? Пригадай.