Куля білого цілющого світла. Семибрамний палац.
— Зрозуміла, — каже вона. — Буду там за двадцять хвилин.
Зустрінемося там.
Ти кладеш слухавку, а швейцар каже:
— Я можу викликати вам таксі, містере Дьорден. Довезе вас безкоштовно куди тільки забажаєте.
Хлопаки з бійцівського клубу стежать за тобою. Ні, відказуєш ти, такий чудовий вечір, я, мабуть, прогуляюся.
Вечір суботи, сьогодні в підвалі методистської церкви зібралися хворі на рак кишок. Коли ти приходиш, Марла вже тут.
Марла Зінґер, що курить свою цигарку. Марла Зінґер, що зводить очі під лоба. Марла Зінґер з підбитим оком.
Ти сідаєш на кошлатий килимок у коло для медитації навпроти Марли й намагаєшся викликати свою тварину сили, тим часом як Марла зиркає на тебе підбитим оком. Ти заплющуєш очі й медитуєш, шукаєш дорогу до семибрамного палацу і все одно відчуваєш на собі погляд Марли. Ти бавиш свою внутрішню дитину.
Марла пильно дивиться на тебе.
Настає час обіймів.
Розплющ очі.
Кожен має обрати собі пару.
Трьома швидкими кроками Марла перетинає приміщення й щосили ляскає мене по обличчю.
Звірте ваші найпотаємніші думки.
— Ти сучий виродок, шматок лайна! — каже Марла.
Усі довкола дивляться лише на нас.
Потім обидва кулаки Марли молотять мене звідусіль.
— Ти когось убив, — верещить вона. — Я ви´кликала поліцію, вони ось-ось тут будуть.
Я хапаю її зап’ястки й кажу, може, поліція й приїде, але певніше, що ні.
Марла викручується й каже, що поліція вже поспішає сюди, щоб підсмажити мене на електричному стільці так, щоб аж очі повилазили, або принаймні щоб зробити мені смертельну ін’єкцію.
Наче бджола вжалить.
Впорснуть велику дозу фенобарбіталу натрію, а потім вічний сон. Як у «Долині собак».
Марла каже, що бачила, як я сьогодні когось убив.
Якщо вона про мого начальника, кажу я, то я знаю, знаю, знаю, знаю, поліція знає, всі шукають мене, щоб засудити до смертельної ін’єкції, але начальника мого вбив Тайлер.
Так уже сталося, що в мене з Тайлером однакові відбитки пальців, але ніхто цього не розуміє.
— Гівна поїж, — каже Марла й тицяє мені своїм синцем під оком. — Тобі й твоїм послідовничкам подобається отримувати по пиці? Так от, торкнешся мене ще раз, і тобі кінець.
— Я бачила, як ти застрелив людину сьогодні ввечері, — каже Марла.
Та ні, кажу я, то була бомба, і це сталося вранці. Тайлер просвердлив дірку в моніторі комп’ютера й наповнив його бензином чи, може, димним порохом.
Усі хворі, зі справжнім раком кишок, стоять довкола й дивляться на нас.
— Ні, — каже Марла. — Я стежила за тобою до готелю «Прессман», ти був офіціантом там, на одній з цих вечірок із загадковим убивством.
На вечірці з загадковим убивством багатії, які приходять до готелю на гучну гулянку, поводяться, як в одній із детективних історій Агати Крісті. Десь між буденом[33] з маринованого лосося й сідлом оленя на якусь хвилю зникає світло і когось буцімто вбивають. Це має бути вдавана смерть, така собі розвага для всіх.
Решту вечірки гості впиваються, їдять консоме з мадерою й намагаються відгадати, хто ж серед них психопат-убивця.
Марла кричить:
— Ти застрелив спеціального представника мера з питань переробки сировини!
Спеціального представника мера з казна-яких питань застрелив Тайлер.
Марла каже:
— І раку в тебе ніякого нема!
Це стається так швидко.
Як клацнути пальцями.
Усі дивляться на нас.
У тебе теж немає ніякого раку, кричу я.
— Два роки він ходить сюди, — верещить Марла, — а сам ні на що не хворий!
Я намагаюся врятувати тебе!
— Що? Чому б це мене треба було рятувати?
Тому що ти стежила за мною. Тому що ти стежила за мною сьогодні й бачила, як Тайлер Дьорден убив когось, а Тайлер уб’є будь-кого, хто загрожує проекту «Руїна».
Усіх присутніх наче вихоплено з їхніх маленьких трагедій. Забуто про той їхній дріб’язковий рак. Навіть ті, що на знеболювальних, пильно дивляться на нас широко розплющеними очима.
Я звертаюся до групи й кажу: вибачте. Я не хотів нікому завдати шкоди. Ми підемо. Поговоримо надворі.
Усі схоплюються:
— Ні-ні! Лишайтеся! Що там далі?
Я не вбивав нікого, кажу я. Я не Тайлер Дьорден. Він інший бік моєї роздвоєної особистості. Я питаю, чи бачили вони фільм «Сибіл»[34].
Марла питає:
— То хто ж хоче мене вбити?
Тайлер.
— Ти?
Тайлер, кажу я, але Тайлерові я можу дати раду. Тобі просто треба стерегтись інших учасників проекту «Руїна». Тайлер міг наказати їм стежити за тобою, викрасти тебе абощо.
— Чому я маю в усе це повірити?
Це стається так швидко.
Тому що, кажу я, мені здається, я тебе вподобав.
— Не покохав? — питає Марла.
Це так заяложено, кажу я. Не тисни.
Усі дивляться на нас і всміхаються.
Мені треба йти. Мені треба йти звідси. Стережися, кажу я, чоловіків із поголеними головами або тих, які виглядають побитими. Із синцями під очима. Із вибитими зубами. Усяке таке.
А Марла каже:
— І куди ти підеш?
Мені треба дати раду Тайлерові Дьордену.