Бух, і друге колесо вдаряє в асфальтобетон. Звучить стакато розстібання сотні застібок на пасках безпеки, і твій одноразовий друг, коло якого ти мало не помер, каже:
— Сподіваюся, ви встигнете на наступний літак.
Еге ж, я також сподіваюся.
Стільки триває твоя мить. А далі життя відновлює свій плин.
І якимось чином, випадково, ми з Тайлером зустрілися.
Це був час відпустки.
Ти прокидаєшся в міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса.
Знову.
Тайлера я зустрів на нудистському пляжі. Літо добігало кінця, і я задрімав. На голе й спітніле Тайлерове тіло поналипав пісок, мокре волосся пасмами спадало йому на обличчя.
Тайлер був тут довго перед тим, як ми зустрілися.
Він діставав з води нагнане хвилями колоддя й витягав його на берег. Потім Тайлер закопував його в мокрий пісок так, що стовбури заввишки майже з людину ставали півколом кілька дюймів[8] один від одного. Коли я прокинувся, чотири колоди вже стояли, а Тайлер волік п’яту.
Він викопав яму біля одного кінця колоди, потім підійняв її за другий кінець, колода опустилася в яму і стала, трохи похилившись.
Ти прокидаєшся на пляжі.
Крім нас, на пляжі більше нікого не було.
Паличкою Тайлер накреслив на піску пряму лінію за кілька футів віддалік. Потім повернувся, випрямив колоду й притоптав землю навколо неї.
Це бачив тільки я.
Тайлер озвався до мене:
— Не знаєш часом, котра година?
Я завжди ношу годинник.
— Не знаєш часом, котра година?
Я запитав, де саме.
— Тут, — відказав Тайлер. — Тут і зараз.
Була шістнадцята година шість хвилин.
За якийсь час Тайлер, схрестивши ноги під собою, сів у тіні, яку відкидали колоди. Тайлер сидів кілька хвилин, потім підвівся, скупався, натягнув футболку та спортивні штани й намірився йти. Я мусив запитати.
Я мусив знати, що робив Тайлер, доки я спав.
Якби я міг прокинутися в іншому місці, в інший час, міг би я прокинутися іншою людиною?
Я запитав Тайлера, чи він часом не художник.
Тайлер стенув плечима й показав мені, що кожна колода була ширшою знизу. Він показав мені лінію, яку накреслив на піску, і пояснив, як за її допомогою виміряв тінь від кожної колоди.
Інколи ти прокидаєшся невідь-де і доводиться питати, де ти.
Тінь велетенської руки — ось що спорудив Тайлер. Лише зараз чотири пальці були довгими, як у Носферату[9], а великий палець закоротким. Але Тайлер сказав, що рівно о пів на п’яту рука була досконалою. Протягом однієї хвилини велетенська тінь долоні була досконалою, і протягом однієї досконалої хвилини Тайлер сидів у тіні досконалості, створеної ним самим.
Ти прокидаєшся й опиняєшся ніде.
Хвилини досить, сказав Тайлер, задля неї треба чимало потрудитись, але хвилина досконалості варта витрачених зусиль. Одна мить — це все, чого взагалі можна очікувати від досконалості.
Ти прокидаєшся, і годі з тебе.
Його звали Тайлер Дьорден, він працював кіномеханіком у профспілці, ще працював офіціантом на бенкетах у готелі в середмісті, а ще дав мені свій номер телефону.
Ось так ми зустрілися.
4
Сьогодні ввечері на паразитах мозку всі постійні відвідувачі. Зустрічі в групі «Понад межами» завжди збирали чимало люду. Це Пітер. Це Альдо. Це Марсі.
Привіт.
Ми називаємося. Знайомтесь, це Марла Зінґер. Вона сьогодні вперше прийшла до нас.
Привіт, Марло!
У «Понад межами» ми починаємо з Обміну Новинами. У назві групи немає нічого про паразитів мозку. Ти ніколи не почуєш, щоб хтось бодай словом згадав про паразитів. Щоразу всім кращає. О, це завдяки новим лікам! Щоразу всі вже видужують. А втім, звідусіль прозирає мара п’ятиденного головного болю. Одна жінка втирає мимовільні сльози. У кожного є бейджик з його іменем. Уже рік ви бачитеся щовівторка ввечері, але коли до тебе підходять, щоб потиснути руку, люди опускають очі на твій бейджик.
Хіба ми зустрічалися раніше?
Ніхто ніколи не скаже слова «паразит», тільки «збудник».
Тут не кажуть «лікуватися», тільки «ходити на процедури».
Розповідаючи свої новини, один скаже, що збудник дістався його спинного мозку і тепер нараз йому відібрало ліву руку. Збудник, розповість хтось інший, висушив йому оболонку мозку і тепер мозок його не тримається щільно всередині черепа, призводячи до нападів судом.
Останнього разу, коли я був тут, жінка на ім’я Хлоя виголосила єдину добру новину, яку мала. Насилу звівшись на ноги, спираючись на дерев’яні бильця свого крісла, Хлоя сказала, що більше не почуває страху перед смертю.
9
Носферату — вампір, персонаж німецького фільму «Носферату. Симфонія жаху». Існує відома сцена з тінню Носферату на стіні.