Горич відчув, що очі сльозяться.
Вони й тоді сльозилися. Все-таки пожежа тривала декілька годин і весь цей час вони дивилися на вогонь.
– Гей, шофере! – знову гукнув він.
– Тут я! – відповів знайомий голос із темряви.
– Ти звідси прожектор бачив?
– Так. Красиво…
– А знаєш, що я думаю, – Горич на секунду примружився. – Адже доки промінь горить – він стає як би центром, і, хоч куди б ми відійшли, ми завжди можемо до нього повернутися…
– А куди нам відходити? – запитав шофер. – Навіщо відходити, якщо навкруги гола земля й темно? І нахил постійний…
– А по-моєму, тут немає нахилу! – заперечив Горич.
– Можливо, і немає, – сухо погодився шофер. – Але машина ж сама котиться, поки ручне гальмо не піднімеш.
– Ну що ж, – зітхнув Горич. – Тоді ходімо, покотимося далі…
І вони пішли у бік єдиного орієнтира. Чим ближче вони підходили до променя прожектора, тим менш привабливим був у того вигляд. Втрачалося відчуття казковості, що виникло у Горича, коли він дивився на цей промінь із відстані. Втрачались усі відчуття, і реальністю залишалися тільки темрява та їхня машина, що до недавнього часу вважалась екіпажем прожекторних військ.
Дні змінювалися ночами, ліси – степами, і над усім цим летів чорний дирижабль, залишаючи позаду себе і внизу землю, час, події, нездатні досягти його висоти. Вітер захоплював його за собою. Між ним і землею кружляли птахи, а між ним і небом нічого не було. Усе було постійним, більш постійним, ніж повітря або зірки, адже навіть теплий газ у надрах дирижабля не остигав.
А внизу, далеко внизу і позаду, там, де час спливав дуже повільно, насилу перебираючись через пагорби та яри, вперто тягнув бікфордів шнур молодший матрос Харитонов, здираючись на чергову сопку. Позаду залишилися вже чотири не захоплені ніким висоти, і це насторожувало. Здавалося, війна пересунулася кудись далеко, залишивши тут тил. Безлюдний тил невідомо якої армії.
Весна, мабуть, уже впритул присунулася до літа. Хоча і нечасто замислювався Харитонов про календар, а все-таки жалкував, що загубив лік дням і датам. Місяць він приблизно знав – або травень, або червень. Але як бути далі, якщо він не зустріне в дорозі ніякого організованого життя? Адже у нього влітку свято – 27 липня. День народження.
Біля надломленої молодої модрини Харитонов зупинився і прислухався до тиші. Все навкруги немов завмерло, затамувало подих – та й сам Харитонов теж затамував подих, аби почути який-небудь інший звук, окрім власного. Але не почув. І не те щоб йому тужливо стало – просто захотілося шуму, і він із силою потягнув стовбур модрини на себе. Дерево заскрипіло, і надломлена верхня частина впала на землю. Харитонов нахилився, підняв шматок стовбура і, обламавши дрібні гілки, спорядив собі посох. Із палицею йти похватніше, хоч і ноги не болять, і все ж хоч якась зброя.
Зробивши кілька кроків уперед, Харитонов знову зупинився.
Перед ним росла ціла сімейка білих грибів. Молодший матрос опустився навпочіпки і, акуратно зрізавши їх, поклав до речового мішка.
І тут почув за спиною шерех. Повільно і стараючись бути безшумним, озирнувся й зустрівся поглядом із настороженими очима-ґудзичками щура. Він мовби тягнувся до Харитонова носом, тремтячий кінчик якого рознюхував людину. Молодший матрос подивувався сміливості чи дурості звірятка, що сиділо за півметра від нього. Після дороги по цих безживних пагорбах зустріч із будь-якою живою істотою була майже святом.
Проте через мить Харитонов відчув роздратування – згадалася страхітлива ніч і щур, що пригрівся у нього на шиї. Може, це він і є? Звідки тут може бути щур?
Звірятко, учувши небезпеку, відбігло метрів на два і вже з безпечнішої відстані стежило за людиною. Харитонов підвівся й замахнувся на щура палицею. Зашаруділо сухе листя, і звірятко зникло; знову запанувала тиша.
Харитонов ішов і думав про те, як треба було повестися з цим щуром: ударити його палицею чи ні. У себе вдома, на Лачі, він би не роздумуючи влупив по гризунові – там од цих щурів шкоди не перелічити, а тут він – звичайний лісовий звір. Людей же немає, так, напевно, і шкоди від нього теж немає.
Піднявшись на сопку, Харитонов обвів поглядом однакові околиці й несподівано зрадів, побачивши над сусідньою сопкою стовпчик диму, що йшов прямісінько в безвітряне небо. Ось вона – захоплена висота! Залишилося дійти й дізнатися, хто там хазяїн. А далі видно буде.
Радість додала сил Харитонову, і він, не зупиняючись для передиху, поспішив у бік диму, у бік чийогось організованого життя, розбитого на точно відміряні двадцятичотиригодинні відрізки часу.