– Знає! Чуєш, Ізводьєв, дурна макітро, навіть він знає! Так от, ти прийшов до нас з боку ворожого оточення. Мене цікавить, кого ти з цього оточення зустрічав і що про нього знаєш?
– Ні… – загнувся Харитонов, – не знаю, не зустрічав…
– Покидьок. Покидьок і дезертир! – з прикрістю мовив генерал. – Якщо Анікін через два дні не повернеться, ми тебе розстріляємо.
– Товаришу генерал Ликов! – стрепенувся Харитонов. – Та тільки до баржі не менше двох тижнів іти! Як же він повернеться через два дні?!
– У нього наказ. Не повернеться – розстріляємо тебе, а потім його, якщо повернеться із запізненням.
Харитонов похнюпився і сумно роздумував про долю, яку ні провістити, ні передбачити неможливо. Безглуздо все якось виходило.
Генерал підсунув колоду ближче до вогню і всівся так, що полум'я освітлювало його побите віспою вусате обличчя.
Ізводьєв підійшов до генерала, нахилився і щось прошепотів.
– Ні, – захитав головою генерал. – Не можу я спати! Ось вийдемо з оточення – відісплюся, а поки що ні. Уві сні й убити можуть. А за турботу про генерала оголошую подяку!
– Служу Радянському Союзу! – проторохтів солдат.
– Ти ось що, удар його ще разок і відведи назад, сам приляж, поспи годинку! – Генерал повернув голову, подивився, як Ізводьєв ще раз ударив заарештованого кулаком у вухо, і провів їх поглядом.
Щоб відволіктися від дзвону в голові, Харитонов намагався порахувати кроки до землянки. Рахував він уголос, але негучно.
– Чого бубониш? – байдуже запитав солдат. – Ти вибач, наказ генерала – наказ батьківщини.
– А мені здається, що він – божевільний! – Харитонов обернувся, намагаючись роздивитись обличчя Ізводьєва.
– Іди, йди! Генерали божевільними не бувають! Він уже дванадцять років не спить.
Зайшовши в землянку, Харитонов одразу влігся на нари. Клацнув засув, і залишився заарештований наодинці з темрявою. Боліло вухо, все ще дзвеніло в голові й абсолютно не хотілося спати.
Уранці за ним знову прийшов Ізводьєв. Поцікавився самопочуттям, поскаржився на живіт. Обличчя в нього було бліде, як у небіжчика, під очима синюваті кола.
– Я вже давно не жилець, – сумно мовив він. – Тут узимку знаєш як морозно! У мене вже й ноги сині який рік. Щодня болять! Гаразд, пішли до генерала. У нього сьогодні настрій хороший.
У генерала дійсно був гарний настрій. Він ходив навколо вогнища, про щось упівголоса розмірковуючи. Побачивши Ізводьєва й заарештованого, різко зупинився, почекав, поки ті підійдуть.
– Ну як, виспався? – звернувся він до Харитонова.
– Ні, – похмуро відповів заарештований.
Генерал насупився, перевів погляд на солдата, потім знову на арештанта.
– Карту дороги до моря намалювати можеш? – запитав він.
– Ні, – захитав головою Харитонов. – Це якщо по шнуру йти, то можна вийти, а так я навіть не знаю, в якій стороні воно звідси.
– По шнуру… – повторив генерал. – Треба тебе розстріляти все-таки. Карту намалювати не можеш, ворожого оточення не бачив. Народився де?
– В Архангельській області.
– Ти ба, – генерал облизав сухі губи. – Діти є?
– Нема.
– Це добре. Значить, сиріт не додасться. Цигарки є?
– Не палю. – Харитонову набридло відповідати на ці короткі, ніби ненавмисно поставлені питання, він дивився на землю і думав про дирижаблі.
– Не палиш… – повторив генерал. – А я ось уже дванадцять років не сплю… І за цей час таких двох покидьків, як цей, – генерал ткнув пальцем в Ізводьєва, – розстріляв за сон на посту… А ти – «не палю», «карти не малюю», «дітей не маю», тьху!
На землі перед Харитоновим зупинилися брудні, багато років не чищені чоботи.
Харитонов підвів очі й зустрівся поглядом із генералом, який розглядав його впритул.
– І зуби я вже дванадцять років не чищу. Порошку немає. А вони тим часом гниють, ось подивися! – І генерал дихнув у лице Харитонову такою затхлістю, що заарештований примружився, немов запах був неприємний і очам.
– Бачиш, до чого нас вороги довели! А ми не здаємось! І не здамося, напевно… Ти який час доби більше любиш?
– Ніч, – відповів Харитонов. – Найбільш мирний час.
– Ти ба! Мирний час!.. – гмикнув генерал. – Це я запитую, коли тебе краще розстрілювати – вранці, вдень чи ввечері. Вночі не будемо. Патронів мало, та і схибити легко.
Харитонов мовчав.
Генерал дивився на нього пильно з відстані простягнутої руки.
Ізводьєв сидів на генеральській колоді в генеральській позі.
Дивився на вогнище і чухав рукою коліно. Потім скинув чобіт, розмотав онучу і посунув мало не у вогонь дійсно синювату праву ногу.