– Ви це даремно, хлопці!..
– Так це ж… – зашептав приголомшений пасажир, – це ж Горич!
– Звідки? З того світу? – заперечив шофер.
– Горич! – неголосно вигукнув пасажир.
– Упізнали нарешті! – донеслося з темряви. – Але я вас раніше впізнав!
Шофер увімкнув фари і світло в кабіні. Біля відчинених дверцят з'явилося знайоме неголене обличчя.
– Так тебе що?.. – втупився в нього шофер.
– Що-що? Ясна річ. Пообіцяли в розход, але не встигли. Я конвойного стукнув, автомат забрав – і в темряву!
– Значить, тебе шукають, – кивнув пасажир.
– Так. Мені тепер тільки туди можна. – І Горич показав пальцем на небо.
– Туди ще встигнеш потрапити! – посміхнувся шофер. – Залізай у кузов під брезент.
– А ви зараз куди?
– На схід, – відповів пасажир. – Хочемо там перевірити.
Машина знову поповзла по пагорбах.
– Добре, що в нього автомат! – сказав пасажир. – Але погано, що погони з гімнастерки зірвано. Перша перевірка – й усіх нас «за законами воєнного часу».
– Так давай і ми погони зірвемо! – запропонував шофер. – Плечі полегшимо, щоб…
– Ні, ми все-таки на завданні…
– Розсмішив! – посміхнувся шофер.
У задню стінку кабіни наполегливо забарабанили. Шофер загальмував і відчинив дверцята.
– Чого тобі?
– Приїхали! – відповів Горич.
– Ти впевнений?
– Мені здалося, що я побачив.
Ті, що сиділи в кабіні, обмінялись єхидними поглядами, потім дружно вийшли.
– Розчохлюй! – скомандував шофер.
Горич зашарудів брезентом, засопів од напруги.
Шофер і пасажир полізли в кузов допомагати. Натренованими за декілька років рухами вони стягнули брезентовий чохол із величезного прожекторного барабана і склали його в куток кузова.
Горич ретельно протер ганчіркою скляну поверхню.
– З Богом! – майже пошепки напучував пасажир.
Шофер нагнувся і клацнув тумблером. Усередині прожектора зародилася вогняна точка й поступово розповзалася по рефлекторній стінці.
– Давай його вертикально! – запропонував Горич.
Шофер погодився. Вони ослабили затискачі, вирівняли барабан так, аби промінь ішов перпендикулярно землі, й знову закріпили.
Прожектор поволі оживав. Спочатку в небо йшов ледве помітний стовпчик розсіяного світла, хвилин через п'ять світло сфокусувалось і зробилось яскравим та монолітним. Стовп усе вище піднімався над землею. Горич, шофер і пасажир напружено, задерши голови, стежили за ним.
– Довго розігрівається, – похитав головою Горич.
– Елемент старий, – кивнув шофер.
– Зате остигає ще повільніше, – зітхнув пасажир. – Із цією штукою миттєво в пітьмі не розчинишся! Краще відійти.
Вони відступили метрів на двадцять від машини.
Промінь повільно піднімався вгору. Раптом він зупинився, немов наткнувшись на деяку непрозору перепону.
– Що я казав! – радісно вигукнув пасажир.
Шофер і Горич мовчали. Шофер втомився напружувати шию. Він опустив голову і помасажував собі потилицю.
– А що з того, якщо навіть твоя правда?! – несподівано запитав він пасажира.
Пасажир перестав усміхатись і якось дико глянув на шофера.
– Як?! Але ж це єдиний вихід! – почав було пояснювати він.
– Бачу, – уривчасто і голосно сказав Горич.
Пасажир переможно подивився на шофера.
Шофер кинув погляд угору.
– Так, схоже, що твоя правда… – мовив тихо він. – Ну а далі?
З боку міста донісся гарматний залп, і через мить снаряд, немов мушка, що метнулася перед полум'ям свічки, прошив упоперек яскравий світловий стовп прожектора і розірвався попереду на ґрунтовій дорозі. Грудки землі й осколки глухо заторохтіли по землі та машині. Відразу ж кинувшись на землю, прожекторники втиснулися в неподатливий неживий грунт, позбавлений навіть найнасущнішої трави.
Снаряди посипались один за одним. Стовп світла став для збожеволілого командира артилерійської батареї сигналом до відкриття вогню. Важко залишитися сповна розуму, коли вже три роки триває підвищена бойова готовність за цілковитої відсутності воєнних дій.
Горич схопився і стрімголов помчав до машини. Шофер, підвівши голову, дивився йому вслід, а пасажир беріг обличчя на світле майбутнє. Сміливець заплигнув на кузов і клацнув тумблером.
Світловий стовп почав опускатись і розсіюватися, змішуючись із темрявою.
Горич незграбно перегнувся через борт і плигнув униз.
Наступний снаряд підняв у небо кілька кубометрів глинистого грунту і розкидав навкруги. Грудка глини величиною з добрячий херсонський кавун ударила пасажира по хребту між лопаток. Пасажир гикнув і завмер. Йому здалося, що миттєвий параліч скував усі частини його тіла, і хоч він повністю відчував у собі наявність свідомого життя, користуватися ним ніяк не міг.