Выбрать главу

– Перед тим, як іти звідси, – заговорив батько, – треба буде могили прибрати й полити, коли дощів не буде.

– Адже давно вже не прибирали… – погодився старший син.

– Я прибирав, – признався батько.

– А підемо – так заросте все, – із жалем хитнув головою Володимир.

Батько хотів щось відповісти, але, набравши в груди повітря, видихнув його тяжко, побачивши молодшого сина, що приніс три мотки мотузка.

– Зв'яжи їх між собою міцно й лізь на верхівку, перекинь через товстий сучок, – розпорядився Іван Тимофійович.

Андрій зайнявся вузлами, а тут і Микола приспів зі здоровенним іржавим гаком. Вбили його обухом сокири у верхівку дзвону, просилили кілька разів крізь гак кінець мотузка й туго зав'язали.

Андрій же тим часом уже дерся по сучкуватій драбині до верхівки кедра. Довжини чорного смоляного мотузка вистачило не лише верхівки дістатися, але і вниз опуститися. Володимир схопив другий кінець мотузка, що опустився з дерева, натягнув його, відійшовши на два кроки назад, і так стояв, чекаючи, коли брат злізе вниз.

– Ну, благослови нас Господь! – видихнув Іван Тимофійович і теж взявся за мотузок.

Так вони вчотирьох, ухопившись за один кінець, потягнули мотузок на себе, і зрушився з місця дерев'яний дзвін, підповз спершу ближче до кедра, залишивши на землі широкі подряпини, а потім почав поволі підніматися вгору. З тяжким напруженням, із тремтінням у м'язах працювали Іван Тимофійович і троє його синів, перехоплюючи смоляний дряпучий мотузок, але бачили вони, що з кожним зусиллям усе вище злітає гудодзвін і все менше залишається до вершини, і ще сильніше напружувалися вони, поспішаючи зрадіти закінченню богоугодної справи.

Але справа раптом зупинилася, коли гудодзвін уперся в один із довгих сучків, що був недалеко від крони. І поліз тоді вгору Микола, щоб допомогти дзвону вище забратись. І ще важче стало втрьох утримувати дерев'яного равлика дзвону Івану Тимофійовичу і двом його синам. Але сили в них вистачало, й дочекалися вони, поки Микола очистив шлях дзвону до неба й повернувся до них, аби могли вони знову вчотирьох потягнути на себе чорний товстий мотузок.

– Стій! Досить! Дійшов наче, – скомандував хрипким од напруги голосом Іван Тимофійович, вдивляючись пильно в крону дерева. – Тепер треба закрутити мотузок навколо стовбура навіки…

Так Іван Тимофійович і Володимир тримали натягнутий мотузок уже біля дерева, а Микола з Андрієм обкручували його кінець навколо стовбура, зав'язуючи багато вузлів.

Незабаром відпустили мотузок батько та старший син, і тятивою лука кинувся він до дерева, через що посипалася на землю зідрана кора. Завмерли батько й сини, вдивляючись угору й чекаючи почути звук. Але було тихо, вітер не шепотівся з кронами, і світ хилився до вечора.

В усіх боліли руки, та сильнішою за біль була гордість за зроблене, гордість за піднесений їхніми руками до неба дзвін, який хоч і мовчить поки що, але обов'язково загуде і прикличе Господа вказати їм шлях, вказати їм вихід до людей, які не чекають їх, але можуть допомогти, прийняти і зрозуміти їх. А якщо навіть не зрозуміють їх люди, але хоч би приймуть, якщо навіть приймуть тільки для того, щоб віддати за братів своїх дочок, – однаково не буде пізно відвести свої майбутні сім'ї знову в тайгу й побудувати новий скит, аби жити в єдиній вірі, в єдиній радості й, коли приходить час, у єдиній скорботі. Адже поділена скорбота легше проходить, як і поділена радість голосніше звучить і триває довше.

Довго стояли вони під кедром в очікуванні вітру, але час услід за сонцем ішов у західну сторону, і навіть тайгове життя затихало, наближаючись до ночі. Непорушна тиша затамувала подих людей, і стояли вони в кам'яному заціпенінні, підвівши очі до неба і розглядаючи на його темно-синьому тлі справу рук своїх.

Сонце сховалось, але по його слідах на небо забирався неквапливий круглий місяць, і було зрозуміло, що настає ніч. Десь недалеко завив пронизливим виттям вовк. Криком відповіли йому нічні птахи. Андрій, опустивши голову, помітив їжачка, що біг у відчинені ворота скиту.

– Не потрібно так чекати… – видихнув Іван Тимофійович. – Зазвучить – одразу почуємо. А вітру, мабуть, не буде вночі – бач, який яскравий місяць там…

І повернулися вони до своїх будинків. Іван Тимофійович сів на лаву біля вікна, за звичкою глянув у небо – і тут голова його пішла обертом. Гіркота підкотила до горла. Руками він схопився за живіт, звідки рвався назовні різкий незнайомий біль.

– Невже надірвався! – прошепотів Іван Тимофійович, осівши на лаву й підібгавши під себе ноги. – Невже…