Більше того, Макденіелси припали мені до душі. Вони були гарні люди.
Мені захотілося їм допомогти, і я обов’язково допоможу їм.
У цей момент вони були втомлені та виснажені, але столика не полишали. Тож інтерв’ю почалося.
Мій магнітофон був новий, касету я щойно витягнув з упаковки, а батарейки — теж нові. Я натиснув кнопку «запис», та, коли пристрій тихенько загудів, Барбара Макденіелс здивувала мене.
Бо не я почав ставити запитання, а вона.
Розділ 21
Підперши підборіддя рукою, Барбара спитала мене:
— А чому ви пішли з Портлендського відділення поліції? Тільки не переповідайте те, про що йдеться у вашій біографії на обкладинці книги, будь ласка. То ж усе піар, еге ж?
Своєю зосередженістю та рішучістю Барбара дала мені зрозуміти, що коли я не дам відповіді на її запитання, то вона не бачитиме підстав давати відповіді на мої. Я підіграв їй, бо вважав, що вона має право перевірити мене, і мені хотілося, щоб Макденіелси мені довіряли.
Прямолінійний, як на допиті, стиль Барбари викликав у мене посмішку, але в історії, яку вона хотіла від мене почути, нічого смішного не було. Я подумки повернувся в той час і на те місце — і спогади нестримною хвилею накотилися на мене. Спогади безславні та неприємні.
Коли на широкому екрані моєї пам’яті спалахнули й досі виразні й випуклі картини, я розповів Макденіелсам про оту фатальну автокатастрофу, що сталася багато років тому; про свого напарника Деніса Карбона. Ми з ним опинилися неподалік від місця пригоди й відізвалися на виклик.
— Коли ми прибули на місце катастрофи, то світлого часу залишалося не більш ніж півгодини. День був похмурий, мрячив дрібний дощ, але світла ще було достатньо, щоб побачити, що машину знесло з дороги. Мабуть, водій втратив керування і вона врізалася в зарості, торохнувшись об кілька дерев, наче двотонна більярдна куля після невдалого удару.
Я зателефонував і попросив підмогу, — продовжив я свою розповідь. — І залишився, щоб опитати свідка — водія авто, що рухалося в протилежному напрямку. А мій напарник тим часом пішов до машини подивитися, чи не лишився хтось живим.
Свідок повідомив мені, що авто, яке злетіло з дороги, — то був чорний пікап «тойота», — швидко рухалося йому назустріч по його ж смузі. Він сказав мені, що різко звернув убік, уникаючи зіткнення, і «тойота» теж звернула. Свідок аж здригнувся, описуючи, як пікап злетів із дороги на високій швидкості, сказав, що сам гальмував — і я дійсно бачив гумовий слід сто ярдів завдовжки, який він залишив на асфальті. Той слід і досі смердів паленим.
Невдовзі прибули швидка допомога та рятувальна машина. Фельдшери витягнули з пікапа тіло і сказали, що водій загинув від удару об ялину й що пасажирів в авто не було.
А коли мерця забирали, я пошукав поглядом свого напарника. Він стояв за кілька ярдів від узбіччя, і я встиг помітити, як він скоса позирає в мій бік. Дивно, але він виглядав так, наче не хотів, щоб хтось побачив те, що він робив.
Раптом почувся вибух сміху і радісні вигуки: то наречена в оточенні подружок пройшла крізь бар до кімнати відпочинку. Наречена була блондинкою років двадцяти з гаком. Не інакше, як то був найщасливіший день у її житті.
Барбара обернулася подивитися на весільну процесію, а потім повернулася і знову поглянула на мене. Усі, хто мав очі, зрозумів би її почуття тієї миті. І її сподівання.
— Продовжуйте, Бене, — сказала вона. — Ви розказували про свого напарника і про те, що він мав винуватий вигляд.
Я кивнув і сказав, що відвернувся від напарника, бо хтось у ту мить мене покликав. А коли я знову поглянув у його бік, то він уже закривав багажник нашого авто.
— Я не спитав Деніса, що він робив, бо вже думав про наші майбутні дії. Ми мали написати звіт і виконати деяку роботу. І мусили розпочати з ідентифікації загиблого. Я повівся так, як будь-хто інший, Барбаро, — пояснив я їй. — Мабуть, це звичне явище, коли людина блокує у своїй свідомості те, чого не хоче бачити. Мені слід було вимагати пояснень у свого напарника на місці, й негайно. Але я не зробив цього. І згодом виявилося, що отой ледь побачений епізод, коли Деніс боягузливо зиркнув на мене, змінив усе моє життя.
Розділ 22
Підійшла офіціантка й спитала, чи не долити нам напоїв, і я був радий її бачити. У мене пересохло в горлі, і мені хотілося зробити перерву. Мені вже доводилося розповідати цю історію раніше, але завжди нелегко переживати наново свою ганьбу.
Особливо коли ти її не заслужив.
Левон сказав:
— Знаю, це дуже важко, Бене. Але нам подобається, що ти розповідаєш про себе. Нам важливо це чути.
— А я ще й не дійшов до найважчого місця, — відповів я.
Левон кивнув, і хоча він був десь лише на десять років старший за мене, я відчув у його словах щось схоже на батьківську турботу.
Принесли ще одну порцію мінералки, і я поколотив її соломинкою. А потім продовжив:
— Минуло кілька днів. Жертвою аварії виявився дрібний наркоділок Робі Сноу, і в його крові знайшли велику дозу героїну. Аж ось телефонує нам його подружка. Звали її Кері Вілліс. Кері була приголомшена смертю Робі, але її непокоїло щось іще. Вона спитала мене: «А куди подівся рюкзак Робі? Ну, червоний такий рюкзак із рефлекторною стрічкою на задньому боці? У ньому було багато грошей».
Насправді ми ніяких грошей не знайшли й багато жартували з приводу того, що Кері Вілліс вистачило нахабства за явити в поліцію про зниклі наркогроші. Але подружка загиблого викладала все дуже переконливо. Сказала, що не знала, що Робі був наркоділком. А знала лише те, що він збирався придбати ділянку землі біля річки, щоб збудувати там для них обох будинок. У тому рюкзакові були банківські документи й повна сума за маєтність — сто тисяч доларів. Вона сама їх туди поклала, бо він якраз збирався поїхати на завершальну процедуру оформлення. Її історія виглядала переконливою.
— І ви спитали свого напарника про рюкзак? — підказала Барбара.
— Так. Я спитав його. І він відповів: «Знаєш, не бачив я ніякого рюкзака, однозначно. Ані червоного, ані зеленого, ані у смужечку». Я наполіг на тому, щоб ми пішли на штрафмайданчик, розібрали розбите авто на гвинтики, але так нічого й не знайшли. Після цього ми поїхали до лісу, де трапилася аварія, й обшукали все довкола. Принаймні я обшукав. Мені здалося, що Денні просто ходив і копав ногами купи листя та шерехтів гілками. Саме тоді я й пригадав хитрий лисячий вираз на його обличчі того вечора, коли трапилася ця дорожня пригода.
Приїхавши після обшуку додому, я довго не спав, ставлячи собі дуже незручні запитання. А наступного дня пішов до свого начальника для неофіційної розмови. Я розповів йому про свої підозри, про те, куди могли подітися сто тисяч доларів із місця аварії й чому вони не фігурували в нашому звіті.
— Що ж, — зауважив Левон. — У тебе й вибору іншого не було.
— Денні Карбон був старим досвідченим копом, чіпким, як піт-буль, і я знав, що коли він дізнається про мою розмову з лейтенантом, то мені буде непереливки. Але я ризикнув — і наступного дня співробітники служби внутрішнього розслідування вже були в роздягалці. Здогадайтеся, що вони знайшли в моїй шафці?
— Червоний рюкзак, — відповів Левон.
Я схвально виставив великий палець.
— Саме так — червоний рюкзак зі срібною рефлекторною стрічкою, банківські папери, героїн і десять тисяч доларів готівкою.
— О Господи, — вирвалося в Барбари.
— Мене поставили перед вибором: подати у відставку, інакше буде суд. Суд наді мною. Я знав, що не виграю його. Можна було наводити на мою користь багато суто словесних аргументів, але речові докази свідчили проти мене. А найгіршим було те, що я підозрював: мене підставили, бо мій шеф увійшов у частку з Денні Карбоном.