Кей Макбрайд повернулася до камери:
— Наберуся сміливості і скажу, що оце «без коментарів» і є ствердною відповіддю на моє запитання, Глоріє. Наразі ми чекаємо на позитивний результат ідентифікації — що жертва жорстокого вбивства дійсно є Кім Макденіелс. Репортаж із Мауї вела Кей Макбрайд.
Розділ 56
Того ранку під час відпливу випадковий бігун помітив, як із води виринув дах затонулого авто — наче панцир велетенської морської черепахи. Коли він здогадався, що то таке, то відразу повідомив поліцію, і та прибула у великій кількості на берег океану.
Нарешті кран опустив наповнений водою автомобіль, і пожежники, рятівники та копи стояли й дивилися, як із салону витікає Тихий океан.
Один із копів відкрив пасажирські дверцята й гукнув:
— Тут два трупи, пристебнуті ременями безпеки. Я упізнав їх — це ж Макденіелси, Господи милосердний! Батьки Кім!
Моя душа в п’яти пішла. Даючи вихід своєму роздратуванню — щоб, бува, комусь у пику не зацідити і щоб притамувати нудоту, що підкотилася до горла, — я вибухнув довгою й полишеною сенсу тирадою матюків.
Едді Кеола стояв поруч зі мною біля жовтої стрічки футів зо тридцять завдовжки, що бігла від викинутої на берег колоди до шматка лавової породи. Кеола був не лише моїм пропускним квитком до місць скоєння злочину та до внутрішньої інформації слідчих. Мені він уже почав здаватися молодшим братом, якого в мене ніколи не було.
Узагалі-то між нами не було нічого схожого, окрім одного — ми обидва були схожі на двох мерзенних безпорадних гівнюків.
Під'їхало ще кілька автомобілів, декотрі із сиренами, декотрі без них; вони скреготіли гальмами на подовбаній асфальтовій дорозі, яка йшла паралельно до пляжу і яку певний час тому закрили на ремонт.
Це нове поповнення флоту автомобілів правоохоронців складалося з чорних джипів, на яких прибули люди в куртках із написом «ФБР».
До нас підійшов полісмен, знайомий Едді, і сказав:
— Єдине, що можу повідомити, це що Макденіелси вечеряли в гуртожитку «Камеамеа». З ними був якийсь сивочолий білий чоловік в окулярах, приблизно шість футів на зріст. Вони поїхали разом із ним, і це все, що ми наразі знаємо. Якщо виходити з опису зовнішності типа, з яким вони вечеряли, то це міг бути хто завгодно.
— Дякую, — сказав Едді.
— Нема за що, а тепер, хлопці, вам і справді доведеться забиратися звідси.
Ми з Едді поволі побрели пологим піщаним схилом до його джипа.
Якщо чесно, то я був радий піти.
Мені не хотілося бачити трупи тих двох добрих людей, чиєю бідою я так перейнявся. Едді відвіз мене назад до Маріотту, і ми трохи посиділи в авто на стоянці та побазікали.
Убивство кожного, хто мав стосунок до цього дикого вибуху насильства, було обдумане заздалегідь, ретельно сплановане й майже артистично виконане. Це була робота дуже розумного й досвідченого вбивці, який не залишив по собі жодного сліду. Мені стало шкода людей, яким доведеться розслідувати цей моторошний злочин. А тут іще Аронштайн вирішив перервати мою гавайську відпустку, повністю оплачену видавництвом.
— Коли твій літак? — спитав Кеола.
— Близько другої.
— Хочеш, підвезу? Я б із радістю.
— Та ні, бо я брав авто напрокат. Але все одно дякую.
— Мені страшенно шкода, що все так склалося, — мовив Кеола.
— Це буде одна з тих справ, яку якщо й розкриють коли-небудь, то хіба що років через сімнадцять. Коли вбивця зізнається на смертному ложі, — сказав я. — Або хтось зі спільників «розколеться».
Трохи згодом я попрощався з Едді, зібрав манатки й виписався з готелю. Я повертався до Лос-Анджелеса пригнічений та невтішний, почуваючись так, наче залишив на Гаваях великий шмат самого себе. І я був на сто відсотків певен, що ця історія скінчилася — принаймні для мене.
Але я знову помилився.
Частина третя
Кількість трупів зростає
Розділ 57
Дуже привабливий білявий джентльмен ішов коридором із червоними шовковими шпалерами. Коридор закінчувався просторим вестибюлем, де гуляв легенький вітерець. У дальньому кутку приміщення з підлоги виріс кам’яний реєстраційний столик. За ним сидів молодий клерк. Він приязно посміхнувся й опустив очі.
— Ваш номер люкс готовий, пане Мейлі. Ласкаво просимо назад до «Прадха Хану».
— Дуже радий тут бути, — відповів Анрі. Піднявши свої рогові окуляри на лоба, він підписав квитанцію про сплату кредитною карткою. — Ти все для мене приготував, Рапі?
— Аякже, пане. Хіба ж можна розчаровувати нашого дорогого гостя!
Анрі відчинив двері розкішного люксу, роздягнувся в пишній спальні й кинув свою одіж на здоровенне ліжко під сіткою від москітів. Загорнувшись у шовковий халат, він став смакувати шоколад і сушене манго, дивлячись «Всесвітні Новини Бі-бі-сі» й відчуваючи приємний захват від останніх повідомлень на тему: «Дикі вбивства на Гаваях — поліція й досі спантеличена».
«Ото порадіють Підглядачі!» — подумав він.
Розділ 58
Заслужений відпочинок Анрі продовжився в Бангкоку, одному з його найулюбленіших міст в усьому світі.
На нічному ринку він зустрів дівчину-шведку. Вона якраз намагалася перевести бати в євро, щоб вирішити, купувати маленького дерев’яного слона чи ні. Його шведська була досить гарною, і дівчина говорила з ним своєю рідною мовою, аж поки Анрі не розсміявся й не сказав:
— Я вичерпав усі свої знання шведської.
— Тоді спробуймо поговорити ось так, — відповіла дівчина бездоганною англійською з британським акцентом. Вона представилася як Май-Бріт Ольсен і сказала, що приїхала на відпочинок зі своїми однокурсницями, студентками Стокгольмського університету.
Дівчина була вражаюче вродливою, років дев’ятнадцяти-двадцяти, під шість футів на зріст. Її пряме лляне волосся опускалося до плечей, підкреслюючи красиву граціозну шию.
— Ви маєте дивовижні блакитні очі, — зазначив Анрі.
— Ой, та ну що ви… — грайливо протягнула дівчина й комічно закліпала віями. Анрі розсміявся. Шведка помахала слоником і заявила: — Мені також хотілося б купити мавпочку.
Вона взяла Анрі під руку, і вони пішли вздовж рядів мальовничо освітлених торгівельних яток із фруктами, біжутерією та солодощами.
— Ми з подругами ходили вчора на слоняче поло, — сказала йому Май-Бріт. — Узагалі-то ми волейболістки. Братимемо участь в Олімпійських іграх 2008 року.
— Правда? Фантастика! Чув, що спортивний палац, де відбудуться змагання з волейболу, просто потрясаючий. Я ж завтра змушений відбути швидкісним літаком до Каліфорнії.
Май-Бріт розсміялася.
— Хочете, вгадаю? Ви летите до Лос-Анджелеса в бізнесовій справі.
Анрі весело вишкірився.
— Здогадка правильна. Але то буде завтра, Май-Бріт. А сьогодні — ви вже повечеряли?
— Та так, трохи під’їла на базарі.
— Тут неподалік є місце, про яке мало хто знає. Винятково цікаве й навіть трохи небезпечне. Ви готові до пригоди?
— Ви запрошуєте мене на вечерю? — спитала Май-Бріт.
— А ваше запитання слід розуміти як згоду?
Уздовж вулиці тягнулися ресторани на відкритому повітрі. Май-Бріт та Анрі пройшли повз шумні бари та забігайлівки на Селекам-роуд і вирушили до майже непомітних дверей, що вели до японського ресторану «Ідомай».
Хазяїн закладу провів Анрі та Май-Бріт до яскраво освітленого приміщення з інтер’єром, оздобленим пляшково-зеленим склом і розділеним на секції акваріумами з діамантовими рибками — від стелі до підлоги!
Раптом шведка вхопила Анрі за руку й разом із ним зупинилася, щоб краще придивитися — чи не наверзлося їй?
— Що це вони роблять?
Витягнувши вперед шию, вона ошелешено витріщилася на голу дівчину, що граціозно лежала на суші-барі, а тим часом якийсь клієнт щось пив із чашкоподібної впадини, утвореної стиснутими стегнами дівчини та її лобком.