Выбрать главу

Анрі посміхнувся й відповів:

— Та ні, усе гаразд. Я не серджуся.

— От і добре, бо мені зараз подумалося — може, ми продовжимо наш вечір у більш інтимній обстановці?

— Вибач, але не можу. Дуже жаль, але дійсно не можу, — відповів Анрі дівчині, чию граціозну шию можна було порівняти хіба що з лебединою шиєю другої дружини Генріха Восьмого. — Шкода, але не маю часу, — мовив він, беручи Май-Бріт за руку. — Завтра рано-вранці треба поспішати на літак.

— На фіг бізнес! — жартівливо вигукнула дівчина. — Сьогодні вночі ти відпочиваєш.

Анрі перехилився через стіл і цьомкнув Май-Бріт у щоку.

Він уявив, як його руки торкаються її оголеного тіла, — і дав волю своїй фантазії. А потім подумки перенісся до Лос-Анджелеса — він посміхнувся сам собі, уявивши, як здивується Бен Гокінс, коли його побачить.

Розділ 61

Три дні Анрі відпочивав в аеропорту «Шератон» у Лос-Анджелесі, анонімно снуючи поміж численними бізнес-пасажирами. Цей час він використав для того, щоб перечитати всі романи Бена Гокінса та всі газетні репортажі, що вийшли з-під його пера. Він закуповував припаси й робив розвідувальні вилазки до Веніс-біч та до вулиці, де мешкав Бен, — якраз за рогом від Літтл Токіо.

Того дня відразу після п’ятої по полудні Анрі виїхав в орендованому авто на автостраду 105. На бетонні стіни, що огороджували восьмирядний шлях, падало золотисте сонячне сяйво, і в їхню жовтаву поверхню де-не-де вкраплялися то гострі лози червоно-пурпурової бугенвілії, то готичні графіті, витворені ватагами підлітків-латиносів. Ці написи надавали автостраді певного карибського шарму — принаймні так здавалося Анрі.

По автостраді 105 він дістався до виїзду 110 із Лос-Анджелес-стріт, а звідти, час від часу зупиняючись на світлофорах, вибрався на Аламеду — центральну магістраль, що вела до самісінького центру ділової частини міста.

Була година пік, усі поспішали, але Анрі нікуди не квапився. Свої енергію та увагу він зосередив на одній ідеї, яка за останні три тижні встигла кристалізуватися й набрати потенціалу драми, що кардинально міняє життя, драми з до біса захоплюючим фіналом.

Центром цього плану був Бен Гокінс — журналіст, романіст та колишній детектив.

Анрі думав про нього увесь час із того вечора в Мауї, коли побачив, як Бен простягнув руку й доторкнувся до Барбари Макденіелс.

Анрі зупинився на червоне світло, а коли воно згасло, він звернув праворуч на Трекшн — невеличку вулицю побіля залізничної колії «Юніон пасифік», що бігла вздовж річки Лос-Анджелес Рівер.

Прилаштувавшись позаду якогось пошарпаного джипа, Анрі поволі заглибився в затишний мікрорайон Бена з його хіповими ресторанами та крамницями антикварних шмоток, знайшов автостоянку навпроти восьмиповерхівки з білої цегли, де мешкав Бен, і припаркувався.

Вийшовши з авто, Анрі відкрив багажник і дістав зі своєї сумки спортивну куртку. Потім засунув за пояс спортивних штанів пістолет, застебнув куртку й зачесав назад своє каштанове волосся з пасмами сивини.

Увібравшись назад в авто, він знайшов радіостанцію з доброю музикою й став насолоджуватися Бетховеном та Моцартом, поглядаючи на перехожих, що сновигали туди-сюди. Аж поки не помітив чоловіка, на якого чекав.

Бен, у штанях хакі та тенісці, ніс у правій руці потерту шкіряну валізку-дипломат. Він увійшов до мексиканського ресторану «Гей, карамба!», й Анрі терпляче чекав, поки Бен не вигулькнув звідти з вечерею «на винос» у пластиковому кульку.

Вийшовши зі свого авто, Анрі замкнув його й пішов слідком за Беном через вулицю Трекшн аж до короткого прольоту сходів, де Бен почав устромляти ключ у замок.

— Перепрошую, — гукнув Анрі. — Вибачте. Ви містер Гокінс?

Бен обернувся — з виразом легкої настороженості на обличчі.

Анрі посміхнувся й відхилив убік край своєї куртки так, щоб Бен побачив пістолет.

— Я не завдам вам шкоди, — сказав він.

Бен відповів голосом, у якому й досі вгадувався поліцейський:

— Я маю при собі тридцять вісім доларів. Візьміть їх. Мій гаманець — у задній кишені.

— Хіба ви мене не впізнаєте?

— А треба?

— Уявіть собі, що я ваш хрещений батько, Бене, — відповів Анрі, спеціально понижуючи голос. — Я хочу зробити вам пропозицію…

— …від якої я не зможу відмовитися? Я знаю, хто ви. Ви — Марко.

— Правильно. Ви б запросили мене до себе, друже мій. Нам треба поговорити.

Розділ 62

— Що за фігня, Марко? — скрикнув я. — У вас що, раптом з’явилася нова інформація про Макденіелсів?

Та Марко не відповів на моє запитання. Навіть бровою не повів.

— Я не жартую, Бене, — нарешті мовив він і, ставши спиною до вулиці, витягнув із-за пояса пістолет і націлив мені в живіт. — Двері відчини.

Від несподіванки я й пальцем не міг поворушити і стояв як укопаний, а мої ноги наче приклеїлися до підлоги. Я трохи знав Марко Бенвенуто, певний час провів поруч із ним в авто, а тепер він пошив мене в дурні — зняв свою шоферську кепку, зголив вуса й нап’яв на себе куртку вартістю шістсот доларів.

Я був ошелешений, і мені було соромно за себе.

Якщо я не впущу його до свого помешкання — він і справді вистрелить? Хтозна. До того ж у мене з’явилася ірраціональна думка, що мені таки слід його впустити.

Моя цікавість набагато переважила обережність, але мені хотілося задовольнити свою допитливість із пістолетом у моїй руці. Моя добре змащена «Беретта» лежала в нічному столику, і я був певен, що коли вже я увійду з цим типом до себе додому, то вже якось зможу до неї дістатися.

— Можете прибрати оцю штуку, — сказав я й знизав плечима, коли він посміхнувся роблено-лагідною посмішкою, наче кажучи: «Та ви, напевне, жартуєте, бути не може!» Я відімкнув парадні двері й піднявся трьома прольотами до четвертого поверху. Колишній водій Макденіелсів ішов позаду.

Ця споруда була одним із кількох складських приміщень, які за останні десять років переробили на житлові будинки. Мені тут подобалося. Одна квартира на поверх, високі стелі, товсті стіни. Ні тобі гамірливих сусідів, ні небажаних звуків.

Відімкнувши важезні засуви на дверях моєї квартири, я впустив чужинця до себе. Він замкнув за нами двері.

Я поставив валізку на бетонну підлогу й сказав:

— Сідайте. — А сам пішов на кухню. Удаючи із себе ідеального господаря, я гукнув: — Що вам принести випити, Марко?

Він відповів з-за моєї спини:

— Дякую, нічого. Я — пас.

Придушивши рефлекторне бажання підскочити від несподіванки, я витягнув із холодильника апельсиновий напій, пішов назад до вітальні й сів на край розкладного шкіряного крісла. Мій гість сів на диван.

— Хто ви насправді? — спитав я чоловіка, який уже обводив поглядом моє помешкання, придивляючись до фото в рамці, старих газет у кутку й до кожної назви кожної книги. У мене з’явилося таке враження, що до мене «завітав» дуже пильний оперативник.

Нарешті він поклав свій «Сміт-енд-вессон» на кавовий столик — за десять футів від мене, тому я не міг до нього дотягнутися. Понишпоривши в нагрудній кишені, чоловік витягнув двома пальцями бізнес-візитку й запустив її мені по скляній поверхні столу.

Я прочитав надруковане на картці ім’я — і моє серце майже зупинилося.

Я знав, що то за картка. Я вже читав її раніше: Чарльз Ролінз. Фотограф. Журнал «Ток Віклі».

Я став похапцем гортати спогади. Уявив Марко без вусів, а потім пригадав погано видиме обличчя Чарльза Ролінза тієї ночі, коли з води витягнули понівечене тіло Рози Кастро.

Тієї ночі, коли Ролінз дав мені свою картку, на ньому була бейсболка і, здається, сонцезахисні окуляри. Значить, то був іще один маскарад.

Неприємний холодок на спині підказував мені, що оцей елегантний симпатичний тип, що сидів на моєму дивані, був поруч зі мною — майже так само близько, як і зараз — увесь той час, що я провів на Гаваях. Майже з моменту мого прибуття.