Я й гадки не мав про його присутність, зате він за мною стежив.
Чому?
Розділ 63
Чоловік, що сидів на моєму улюбленому дивані, пильно вдивлявся мені в обличчя, а я відчайдушно намагався склеїти докупи шматки інформації.
Я пригадував той день на Мауї, коли зникли Макденіелси й ми з Едді Кеолою намагалися знайти Марко — неіснуючого водія.
Я пригадав також, що після того, як у ліжку в готелі на Ланаї знайшли тіло Джулії Вінклер, Аманда намагалася допомогти мені знайти папарацо на ім’я Чарльз Ролінз, бо він був останнім, кого бачили з Вінклер.
Раптом мені на думку спав Нільс Бйорн — іще один фантом, котрий мешкав у готелі «Вейлі Прінсес» одночасно з Кім Макденіелс. Бйорна так і не допитали, бо він вчасно зник.
У поліції вважали, що Бйорн не мав стосунку до викрадення Кім, а я ж, розслідувавши, хто такий Бйорн, переконався, що то хтось просто користується ім’ям померлого чоловіка.
Одні лише ці факти підказували мені, що містер Симпатяга, що сидів у моїй кімнаті, був щонайменше вправним шахраєм, майстром перевтілення. І якщо це так, якщо Марко, Ролінз та, можливо, Бйорн є однією й тією самою особою, то що це означає?
Я відкинув потік моторошних думок, що ринули мені в голову. Тремтячою рукою я відкрутив кришку пляшки з газировкою й подумав: «А чи не поцілував я Аманду востаннє у своєму житті?»
Я подумав про необлаштованість та хаотичність свого життя, про репортаж, який уже давно мав здати Аронштайну, про заповіт, який я ще не склав, про мій страховий поліс — до речі, я заплатив останній внесок чи ні?
Я був не лише переляканий, а й розлючений: «От сука! Невже це останній день у моєму житті?! Мені ж потрібен час, щоб привести в порядок свої бісові справи!»
Може, рвонути до «Беретти»?
Навряд чи вийде.
Марко-Ролінз-Бйорн сидів поруч зі своїм револьвером. І, як на зло, поводився напрочуд спокійно й розслаблено. Закинувши ногу на ногу, він спостерігав за мною так, наче дивився телевізор.
Цей момент я використав для того, щоб добре запам’ятати ввічливо-заспокійливе симетричне обличчя цього вилупка. На той випадок, якщо мені вдасться звідси вшитися. Якщо в мене з’явиться шанс описати його копам.
— Можеш звати мене Анрі, — перервав він мої думки.
— А прізвище?
— Не переймайся. Все одно це вигадане ім’я.
— Ну, і що тепер, Анрі?
Він посміхнувся.
— Тобі часто кажуть щось на кшталт: «Вам слід написати книгу про моє життя»?
— Щонайменше раз на тиждень, — відповів я. — Кожен гадає, що історія його життя тягне мінімум на захоплюючий бестселер.
— Ага. А чи багато серед цих людей замовних убивць?
Розділ 64
У моїй спальні задзвонив телефон. Мабуть, то була Аманда. Анрі похитав головою, тому я задовольнився тим, що моя кохана залишила своє повідомлення на автовідповідачі.
— Я маю багато чого розповісти тобі, Бене. Розслабся. Налаштуйся лише на поточний момент. Наша розмова займе певний час.
— Не заперечуєш, якщо я принесу магнітофон? Він у мене в спальні.
— Не зараз. Лише після того, як ми укладемо нашу угоду.
— Гаразд, — сказав я. — Говори. — А сам подумав: «Він що, жартує? Убивця-контрактник хоче сам укласти зі мною контракт?»
Пістолет Анрі був за півсекунди від його руки. Я тільки й міг, що підігрувати йому, поки в мене не з’явиться шанс.
Найгірші з аматорських автобіографій починаються приблизно такими словами: «Я народився…» — тож я відкинувся на спинку й приготувався слухати нудну сагу.
Та Анрі мене не розчарував. І розпочав свою історію з того часу, коли його ще не було на світі.
Він дав невеличкий історичний екскурс: у 1937 році жив собі один французький єврей, власник друкарні в Парижі. Він був фахівцем із чорнила та старих документів.
Анрі сказав, що цей чоловік рано зрозумів справжню небезпеку, яку крив у собі Третій рейх, тому встиг разом з іншими покинути Париж іще до того, як це місто захопили нацисти. І цей чоловік, цей друкар утік до Бейрута.
— І цей молодий єврей побрався з ліванкою, — вів далі Анрі. — Бейрут — велике місто, своєрідний Париж на Близькому Сході, тому цей чоловік прекрасно вписався в місцеву публіку. Він відкрив нову друкарню, став батьком чотирьох дітей і зажив щасливим життям.
Ніхто ним не цікавився. Але інші біженці, друзі та друзі його друзів часто зверталися до нього. Їм були потрібні папери, фальшиві документи, і тому цей чоловік допомагав прохачам розпочати нове життя. Якість його роботи є бездоганною.
— Є бездоганною? Чи була?
— Цей чоловік і досі живий. Але мешкає вже не в Бейруті. Він працював на «Моссад», тому вони перевезли його до іншого місця — заради безпеки. Бене, ти ніяк не зможеш його знайти. Будь у сьогоденні, будь зі мною, друже мій. Я розповідаю тобі про цього підроблювача документів тому, що він працює на мене. Я забезпечую йому можливість заробляти на харчі. Я стережу його таємниці. А він дав мені Марко, Чарлі, Анрі та багатьох інших. Коли я вийду з цієї кімнати, то стану ще кимось.
Кілька годин пролетіли, як одна хвилина.
Я увімкнув світло й повернувся на своє крісло — розповідь Анрі настільки поглинула мене, що я забув про страх.
Анрі розказав мені про своє жорстоке поневолення в іракській тюрмі і про те, як він вирішив, що його більше не обмежуватимуть закони та мораль.
— Отже, Бене, яким життям я живу зараз? Відповідаю: я дозволяю собі всілякі задоволення, багато з яких ти навіть уявити собі не можеш. А для цього мені потрібно багацько грошей. І саме тут на сцені з’являються Підглядачі. Саме тут з’являєшся й ти.
Розділ 65
Напівавтоматичний пістолет Анрі тримав мене в кріслі, але мене так захопила його розповідь, що я майже забув про його «Сміт-енд-вессон».
— А хто такі Підглядачі? — поцікавився я.
— Не зараз, — відповів він. — Про них я розповім тобі наступного разу. Коли ти повернешся з Нью-Йорка.
— Цікаво, а як ти збираєшся увіпхати мене в літак? Гадаєш, тобі вдасться пронести пістолет на борт?
Анрі витягнув з кишені в куртці якийсь конверт і підсунув мені по гладенькій скляній поверхні столу. Я взяв його, розкрив, дістав звідти стос фотографій — і остовпів.
У мене пересохло в роті. То були високоякісні знімки Аманди, до того ж зроблені недавно. Вона каталася на роликових ковзанах неподалік від своєї квартири. На ній був білий топ і червоні шорти. Саме такий прикид був на моїй подружці, коли ми зустрілися вчора вранці, щоб разом поснідати.
На одному зі знімків був також і я.
— Залиш ці фото собі, Бене. Вдалі знімки, як на мене. Річ у тім, що я можу дістати Аманду будь-коли, тому навіть не думай звертатися в поліцію. Це все одно, що покінчити життя самогубством і заодно — вбити Аманду. Второпав?
Величезні холодні мурашки побігли по моїй спині. Погроза смерті, мовлена з приязною усмішкою. Цей тип пригрозив убити Аманду, і ця погроза прозвучала невимушено, наче запрошення на обід.
— Стривай, — сказав я, кладучи фото на стіл і виставляючи вперед руки, немов збираючись відіпхнути Анрі з його клятою історією та його пістолетом кудись дуже-дуже далеко. — Я не та людина. Тобі потрібен біограф, хтось, кому вже доводилося писати щось подібне і хто вважатиме це роботою своєї мрії.
— Бене, це і є робота твоєї мрії. І ти — саме та людина, ти саме мій письменник. Звісно, ти можеш відмовити мені, але тоді я змушений буду ввести в дію пункт про дострокове завершення контракту — заради власної ж безпеки. Розумієш, куди я хилю? Утім, можеш поглянути на все це з оптимістичного боку, — продовжив Анрі, приязно посміхаючись, немов продавець, що заохочує незговірливого покупця, для більшої дохідливості націливши дев’ятиміліметровий пістолет йому в груди. — Ми будемо партнерами в цьому бізнесі. Твоя книга поб’є рекорди продажів. Ти ж сам тільки-но казав мені про бестселери! А моя історія неодмінно стане бестселером.