— Звідки тобі було знати. Я б не повірила, поки сама не побачила.
— І я також.
Засунувши флешку до кишені штанів, я пішов униз і вмив холодною водою обличчя й потилицю. Коли я підвів очі, то побачив у дверях Аманду.
— Знімай усе це, — сказала вона.
Вона допомогла мені зняти скривавлену сорочку, потім роздягнулася сама й увімкнула душ. Я заліз у ванну, вона огорнула мене руками. Ми лежали, а на нас лилася з душа гаряча вода.
— Їдь до Нью-Йорка й поговори із Загамі, — сказала вона. — Роби, що каже Анрі. Загамі не зможе від цього відмовитися.
— Ти впевнена?
— Так, абсолютно. Наразі не треба злити Анрі, а тим часом придумати, як викрутитися з цієї ситуації.
Я різко обернувся й поглянув на неї.
— Я тебе тут саму не залишу.
— Я можу за себе постояти. Знаю, знаю — звучить банально. Але я справді можу захистити себе.
Менді вибралася з душу й пішла. Достатньо надовго, щоб я встиг закрутити воду, загорнутися в рушник і вирушити на її пошуки.
Я знайшов Аманду в спальні. Ставши навшпиньки, вона простягнула руки до верхньої полиці своєї стінної шафи. Потім стягнула звідти рушницю й показала її мені.
Я тупо витріщився на неї.
— Ось, — мовила Менді. — я вмію нею користуватися.
— І ти збираєшся носити її у своїй сумочці, еге ж?
Я забрав у неї рушницю й сховав під ліжко.
А потім зателефонував.
Ні, не копам, бо знав, що вони не зможуть захистити нас. Я не мав відбитків пальців, а мій опис зовнішності Анрі був би марним. Шість футів на зріст, каштанове волосся, сірі очі — це міг бути хто завгодно.
Тиждень-два поліцейські охороняли б моє помешкання та помешкання Менді, а потім ми знову опинилися б на самоті, беззахисні перед снайперською кулею або якимось іншим предметом чи знаряддям, за допомогою якого Анрі змусив би нас замовкнути назавжди.
Я уявив собі, як він ховається, присівши за авто, або стоїть позаду мене в кафе «Старбакс», або ж спостерігає за квартирою Аманди крізь оптичний приціл.
Так, Менді мала рацію. Нам потрібен був час, щоб придумати якийсь план. Якщо я працюватиму з Анрі, то він заспокоїться, почується комфортно — і, можливо, десь проколеться й залишить мені той чи інший юридично вагомий доказ, щось таке, що дасть копам чи агентам ФБР сховати його за ґрати.
Я залишив Леонарду Загамі голосове повідомлення, наголошуючи на потребі негайної зустрічі. А потім замовив собі й Менді квитки в обидва кінці — від Лос-Анджелеса до Нью-Йорка.
Розділ 69
Коли Леонард Загамі взяв мене одним зі своїх авторів, мені було двадцять п’ять, йому — сорок, а «Рейвен-Хаус» являло собою першокласне спеціалізоване видавництво, що випускало пару десятків книжок на рік. За час, що минув, «Рейвен» встигло злитися з гігантським видавництвом «Воффорд-паблішинг», і в результаті утворився «Рейвен-Воффорд», який займав шість поверхів у хмарочосі, що бовванів над універмагом «Блумінгдейл».
Леонард Загамі теж пішов угору. Зараз він був виконавчим директором і президентом компанії, представником вершків видавничої еліти, а новоутворений концерн виготовляв понад двісті книжок на рік.
Як і в їхніх конкурентів, більшість проектів «РВ» були збитковими або виходили в нулі, але три автори (і мене серед них не було, до речі) давали більший дохід, ніж решта сто дев’яносто сім разом узяті.
Леонард Загамі більше не вважав мене дійною грошовою коровою, але він симпатизував мені й запросто міг би взяти мене в штат. Я сподівався, що після нашої зустрічі він побачить мене в іншому світлі, уявивши, як безперервно дзенькають касові апарати від Техасу до Аляски.
А ще я сподівався, що Анрі скасує свою смертельну погрозу.
Коли я прибув о дев’ятій до супермодернової приймальні видавництва «РВ», то вже встиг добре обдумати свій невідпорний хід. О дванадцятій помічниця Леонарда вийшла на килим із леопардовим візерунком і сказала, що в містера Загамі є для мене п’ятнадцять хвилин і чи не буде моя ласка пройти слідком за нею.
Коли я переступив через поріг, Леонард підвівся, потиснув мені руку, поплескав по спині й сказав, що радий мене бачити, хоча й зауважив, що виглядаю я, немов огидний кізяк.
Я подякував йому за «комплімент» і зазначив, що то я встиг постаріти на пару років, поки чекав його з дев’ятої до дванадцятої.
Леонард розсміявся, вибачився й сказав, що зробив усе можливе, аби втиснути мене у свій і без того напружений графік. А потім запропонував сісти напроти нього потойбіч столу. Невеликий на зріст, Леонард Загамі скидався на хлопчака за своїм гігантським робочим столом, але й досі випромінював владну енергію та обачливість людини, яка швидко відрізняла справжнє від туфти.
Я скористався запрошенням і сів.
— А про що буде твоя книга, Бене? Коли ми говорили востаннє, ти нічого не мав на думці.
— Ти стежив за історією вбивства Кім Макденіелс?
— Отієї моделі з журналу «Спортивне життя»? Аякже. Її та кількох інших людей убили на Гаваях кілька днів… Гей, та це ж ти дав репортаж про цю подію, еге ж? Тепер ясно.
— Я був близько знайомий із декотрими жертвами…
— Слухай, Бене, — перервав мене Загамі. — Поки не спіймають убивцю, це — харчі для таблоїдів. Це ще не книга, ні.
— Це — не те, що ти думаєш, Лене. Це — повна розповідь від першої особи.
— А хто ця перша особа? Ти?
І я зробив свій невідпорний хід, почуваючись при цьому так, наче від нього залежало все моє життя.
— Убивця зустрівся зі мною інкогніто й запропонував угоду, — пояснив я. — Він дуже обачливий та розумний маніяк, який хоче мати книгу про свої вбивства й хоче, щоб цю книгу написав я. Він не бажає розкривати свою особу, але збирається розповісти, навіщо він убивав і як.
Я чекав, що Загамі щось скаже, але вираз його обличчя так і лишився байдужим. Схрестивши руки на шкіряній поверхні столу, я втупився поглядом у свого приятеля так, щоб йому нікуди було очей подіти.
— Лене, ти мене почув чи ні? Цей тип може бути найнебезпечнішим розшукуваним убивцею в Америці. Він кмітливий. Він на свободі. І він убиває руками. Каже, що бажає, щоб я написав про його «подвиги», бо йому потрібні гроші та лиха слава. Він хоче чогось на кшталт суспільного визнання за свою вправно виконану роботу. А якщо я не напишу книгу, то він вб’є мене. І може вбити й Аманду. Тому мені потрібна твоя проста й чітка відповідь: «так» або «ні». Тобі це цікаво чи ні?
Розділ 70
Леонард Загамі відхилився на спинку крісла, злегка погойдався пару хвилин, пригладив рукою сиві залишки своєї шевелюри, а потім поглянув на мене в упор. Коли він заговорив, то в його голосі почулася розпачлива щирість, і в мене від неї защеміло серце.
— Ти знаєш, як я тебе люблю, Бене. Ми з тобою знайомі ось уже — скільки? Дванадцять років?
— Майже п’ятнадцять.
— Отож. Цілих п’ятнадцять років. Тому я, як твій друг, не буду дурити тебе й вішати спагеті на вуха. Ти заслуговуєш на правду.
— От і добре, — сказав я, але мій пульс загупав так, що я ледь чув, що каже Лен.
— Я зараз кажу вголос те, що хороший бізнесмен може лише думати, тому не ображайся, Бене. Ти мав перспективну, але не сенсаційну кар’єру. Тому зараз тобі здалося, що ось вона — книга, що забезпечить прорив, книга, яка підвищить твій статус у видавництві «Рейвен-Воффорд» і серед видавців загалом. Я правильно кажу?
— Гадаєш, це — трюк? Гадаєш, що це я з відчаю? Невже ти серйозно таке подумав?
— Дай мені скінчити. Ти ж знаєш, що сталося, коли Фріц Келлер видав так звану «справжню історію» Рендольфа Грехема?
— Знаю. Вона виявилася туфтою.
— Спочатку були «вражаючі рецензії», потім — тележурналісти Матт Лауер та Ларрі Кінг. Опра Вінфрі вводить Грехема до свого книжкового клубу — і тут починає просочуватися правда. Грехем не був убивцею. А лише дрібним бандюком із непересічними письменницькими здібностями, котрий прикрасив історію свого життя. А коли все це вибухнуло, то уламки накрили й Фріца Келлера.