Я показав Анрі контракт і пояснив, що «Рейвен-Воффорд» платитиме лише письменнику. А я вже платитиму Анрі.
— Виплати здійснюватимуться частинами, — сказав я. — Перша третина має платитися відразу ж після підписання контракту. Друга — після прийняття рукопису, а завершальна — після публікації книги.
— Непоганий страховий поліс твого життя, — зауважив Анрі й розплився в посмішці.
— Це — стандартні умови, — пояснив я, — щоб убезпечити видавця на той випадок, коли з письменником щось станеться в самісінький розпал роботи.
Ми обговорили свої частки прибутку до смішного швидко.
— Це ж моя книга, еге ж? — сказав Анрі. — Яка вийде під твоїм ім’ям. А це коштує більше, ніж гроші, Бене.
— То, може, мені задарма працювати? — відказав я.
Анрі посміхнувся і спитав:
— Маєш ручку?
Я подав йому ручку, і він поставив дату й підпис у належному місці, а потім дав мені номер свого банківського рахунку в Цюріху.
Я відклав контракт, й Анрі витягнув із причепа електричний шнур-подовжувач. Завантаживши свій портативний комп'ютер, я увімкнув магнітофон і перевірив, як працює запис.
— Готовий? — спитав я.
— Так, — відповів Анрі. — Я розповім тобі все, що потрібно для написання книги, але опускатиму дрібні деталі, по яких можна вийти на реальних людей — зрозумів?
— Анрі, це — твоя історія. Розповідай її так, як хочеш.
Він відкинувся у своєму брезентовому кріслі, склав руки на тренованому животі й почав із самого початку.
— Я виріс у провінції, у маленькому сільськогосподарському містечку, за яким уже нічого не було. Сама лише порожнеча. Мої батьки мали курячу ферму, і я був їхньою єдиною дитиною. Мій батько пив. Бив матір. Бив мене. Вона теж била мене й теж інколи випивала разом із ним. — Анрі описав мені їхній скрипучий чотирикімнатний будинок, де його спальня знаходилася якраз над спальнею батьків.
— Між дошками на підлозі була шпарина, — сказав він. — Їхнього ліжка я насправді не бачив, бачив лише їхні тіні, але добре чув, чим вони займалися. Секс і насильство. Кожної ночі. З часом я до цього звик.
Анрі описав мені три довгасті курники — і як батько навчив його в шість років убивати курей старим способом: сокирою на дерев’яному цурпалку.
— Я ходив до школи. Старанно вчився. Ходив до церкви. Робив усе, що мені казали, і намагався ухилятися від ударів. Мій батько не лише регулярно лупцював мене, але й принижував.
Моя матір… Я простив її. Але тоді мені роками снилося, як уб’ю їх обох. Й у своїх снах я клав їхні голови на отой цурпалок, змахував сокирою і дивився, як вони потім бігають, безголові.
Коли я прокидався, то якусь мить мені продовжувало здаватися, що це правда. Що я дійсно це зробив.
Анрі різко повернувся й поглянув на мене.
— Життя пішло далі. Ти можеш мене уявити, Бене? Маленьку гарненьку дитину із сокирою в руках і скривавленим фартухом?
— Можу. Сумна історія, Анрі. Але, здається, це гарна відправна точка для книги.
Анрі похитав головою.
— Я маю кращу точку.
— Гаразд. Кажи.
Спершись ліктями об коліна, Анрі стиснув долоні і сказав:
— Кіно про своє життя я хочу розпочати з літнього ярмарку. В об’єктиві — я й красива блондинка на ім’я Лорна.
Розділ 79
Я безперервно перевіряв магнітофон, придивляючись, чи крутяться коліщатка.
Пісками віяв легенький сухий вітерець, і по моєму черевикові пробіглася ящірка. Анрі скуйовдив пальцями волосся; вигляд у нього був знервований і збуджений. Досі я не бачив, щоб він так смикався і хвилювався. І через це рознервувався сам.
— Будь ласка, змалюй місце дії, Анрі. То був районний ярмарок?
— Можна й так назвати. Сільськогосподарські продукти й тварини були по один бік головної вулиці, а масові розваги та наїдки з напоями — по другий. Уточнювати не буду, Бене. Я ж сказав — без подробиць. Це могло трапитися і в містечку Венген, що в Швейцарії, і в якій-небудь Кізяківці в Арканзасі. Не має значення, де це було. Просто уяви собі яскраві вогні ярмарку, щасливих людей та цілком серйозні оглядини тварин. Бо на кону стояли бізнесові угоди, від яких залежало майбутнє фермерів. Мені було тоді чотирнадцять, — продовжив він. — Мої батьки виставляли в спеціальній клітці екзотичних курчат. Уже поночіло, і батько сказав мені привезти нашу вантажівку з приватної стоянки для автомобілів учасників виставки, розташованої поодаль від ярмаркового майдану. Коли я йшов туди, то зазирнув до одного з харчових павільйонів, де Лорна продавала всілякі хлібобулочні вироби й печиво.
Лорна була моєю ровесницею, і ми ходили з нею в один клас. Вона була сором’язливою білявкою. Свої книжки вона зазвичай носила перед собою так, що вони закривали груди. Але їх усе одно було видно. У ній мені подобалося геть усе, абсолютно все.
Я кивнув, й Анрі продовжив:
— Пам’ятаю, що того дня вона була вся в блакитному. І від цього її волосся здавалося ще білявішим, а коли я сказав їй: «Привіт!», то мені здалося, що вона була рада мене бачити. І спитала, чи не хочу я підхарчитися.
Я знав, що батько вб’є мене, якщо я не привезу вчасно вантажівку, але я не боявся прочухана — отак я здурів від тієї красуні.
Анрі розповів, як вони пішли на ярмаркову площу на атракціони, як він купив Лорні булочку і як вона з остраху вхопилася за його руку, коли вагончик на американських гірках різко пірнув униз.
— Й увесь цей час я відчував до цієї дівчини якусь особливу непереборну тягу й ніжність, — сказав Анрі. — Після атракціону до нас підійшов хлопець на ім’я Крейг такий-то. Він був на пару років старший за мене. Поглянувши на мене, як на порожнє місце, він сказав Лорні, що має два квитки на чортове колесо і що вона навіть не уявляє, що то за краса: внизу на майдані яскраві вогні, а в небі — зорі.
«Ой, мені так хочеться покататися на колесі! — вигукнула Лорна. А потім повернулася до мене. — Ти ж не заперечуєш?» — І пішла з тим хлопцем.
А я заперечував, Бене. Я був проти. Провівши їх поглядом, я пішов за вантажівкою й за прочуханом. На стоянці було темно, але я швидко знайшов батьків автомобіль поруч із причепом-скотовозом.
Біля цього причепа я побачив іще одну дівчину, яку знав по школі, Моллі. Вона якраз намагалася загнати двох телят із декоративними стрічками на недоуздках, але в неї нічого не виходило.
Я запропонував їй допомогу, — сказав Анрі. — Але Моллі відповіла: «Ні, дякую. Я сама», — щось у такому дусі, і справді спробувала самотужки заштовхати телят до причепа похилою рамою.
Мені не сподобалася її інтонація, Бене. Я відчув, що вона перейшла межу.
Я схопив лопату, що стояла прихилена до причепа і, коли Моллі повернулася до мене спиною, лупонув її по потилиці. Почулося гучне «хрусь!» — цей звук надзвичайно мене збудив — і вона гепнулася додолу.
Анрі замовк. Пауза тривала досить довго, але я теж вперто мовчав.
Нарешті Анрі знову заговорив:
— Я затягнув Моллі в причіп і закрив задній борт. На цей час вона вже оговталася й почала скімлити. Я сказав їй, що ніхто її не почує, але вона не припиняла.
Я схопив її руками за шию і став душити так природно, наче я повторював те, що багато разів робив раніше. Може, і робив — уві сні.
Анрі поправив браслет годинника, відвернувся і вп’явся поглядом у пустелю. Коли він знову обернувся до мене, його очі були байдужі й позбавлені виразу.
— Коли я душив її, то почув, як поруч пройшли двоє чоловіків. Вони сміялися. Я душив Моллі за шию так сильно, що в мене руки заболіли, тож я змінив хватку й став душити далі, аж поки вона не припинила дихати.
Я відпустив її, і вона стала хапати ротом повітря, але більше не скімлила. Я ляснув її по щоці — і відчув, як набубнявів мій прутень. Стягнувши з Моллі одіж, я перевернув її — і вжарив. При цьому я увесь час не знімав рук з її шиї, а коли скінчив, то вже задушив її остаточно.