— Про що ти думав, коли це робив?
— Я просто хотів, щоб це тривало й далі. Не хотів переривати задоволення. Уяви собі Бене, який то був кайф — разом з оргазмом відчути у своїх руках силу дарувати життя або смерть. Я відчув, що заслужив зробити це. Хочеш знати, як я почувався? Я почувався як Бог.
Розділ 80
Наступного ранку я прокинувся, коли двері трейлера ковзнули вбік і всередину хлинув потік блідого, майже білого сонячного світла. Почувся голос Анрі:
— Я приніс тобі кави та булочок, приятелю. І яйця. Сніданок для мого компаньйона.
Я сів на своєму розкладному ліжку, а тим часом Анрі розпалив плитку, розбив яйця в чашку й дочекався, поки зашипить сковорідка. Я поїв, і ми знову почали роботу під навісом. У моїй голові знову й знову прокручувалася думка: Анрі зізнався в убивстві. Десь колись на окружному сільському ярмарку задушили чотирнадцятирічну дівчину. Звіт про її смерть і незавершена кримінальна справа десь мають зберігатися.
Невже Анрі збирається подарувати мені життя, розуміючи, що я тепер знаю про це вбивство?
Він повернувся до історії Моллі, продовживши її з того моменту, де закінчив минулого вечора.
Анрі був збуджений, жестами зображав мені, як він затягнув Моллі в хащі й засипав листям, уявляючи, який страх нажене на околичні містечка звістка про те, що Моллі зникла.
Анрі розповів, як він сам долучився до пошуків Моллі, як розклеював плакати, як брав участь у ході із запаленими свічками, а сам тим часом плекав у глибині душі свою таємницю про те, як він убив Моллі й вийшов сухим із води.
Він описав мені похорон дівчини, білу труну під покривалом квітів, як він дивився на плачучих людей, особливо на родину Моллі: її батьків та брата із сестрою.
— Я намагався відчути те, що відчувають вони, — сказав Анрі. — Ти ж, напевне, знаєш усе про найвідоміших серійних убивць, Бене? Про Джейсі Лі Дугард, Денніса Лі Рейдера, Дамера, Банді… Усі вони діяли під впливом сексуальних імпульсів. Учора мені подумалося, що для нашої книги буде важливо провести межу між цими вбивцями і мною.
— Стривай, Анрі. Ти розповів мені, що відчував, коли зґвалтував і вбив Моллі. А оте відео з Кім Макденіелс? І тепер ти кажеш мені, що ти не такий, як згадані тобою серійні вбивці? А звідки це видно?
— Ти випустив з уваги одну важливу річ. Придивися ретельніше, Бене. Бо це — важливо. Я вбив десятки людей і більшість із них зґвалтував. Але, за винятком Моллі, я робив це за гроші.
Добре, що мій магнітофон усе це записував, бо мій розум розщепився на три частини: письменник, що міркує, як зліпити докупи розрізнені розповіді Анрі в розповідь, від якої неможливо відірватися. Полісмен, що шукає зачіпки для визначення особи Анрі в тому, що він мені розповів, у тому, що не розповів, і серед тих його психологічних білих плям, про чиє існування він сам не здогадувався. А третя частина мого мозку, яка працювала з максимальним напруженням, представляла людину, що бажала вижити.
Анрі сказав, що вбивав заради грошей, але Моллі він убив від люті. Він попередив, що вб'є мене, якщо я його не послухаюся. Він міг будь-якої миті змінити власні правила.
Я вслухувався. Намагався вивчити Анрі Бенуа в усіх його вимірах. Але найбільше я намагався вирахувати, що маю зробити, аби вижити.
Розділ 81
Анрі повернувся до причепа з бутербродами та пляшкою вина. Коли він відкоркував пляшку, я спитав його:
— А як реально працює твоя угода з Підглядачами?
— Вони називають себе «Альянс», — відповів Анрі. Наливши дві склянки, він подав одну мені. — Колись я мав необережність обізвати їх «Підглядачами», і вони мене провчили: немає роботи — немає грошей. — І він промовив, мавпуючи німецький акцент: — Ти — поганий хлопець, Анрі. З нами жартувати не можна.
— Отже, цей «Альянс» — німецький?
— Серед його членів — один німець. Хорст Вернер. Це ім’я, швидше за все, є вигаданим. Я ніколи не перевіряв. Іще один підглядач — голландець на ім’я Ян Ван дер Хойфель. Утім, це теж може бути псевдонімом. Само собою розуміється, що для книги ти поміняєш усі імена, еге ж, Бене? Хоча ці люди не настільки тупі, щоб залишати якісь сліди, зачіпки.
— Ясна річ. Однозначно.
Він кивнув і продовжив. Його збудження минулося, і голос зазвучав жорсткіше. Став твердим, мов граніт без жодної тріщинки.
— У цьому «Альянсі» є ще декілька членів. Я не знаю, хто вони. Бо для мене вони існують лише у віртуальному інтернет-просторі. Утім, одну учасницю знаю. Це — Джина Працці. Саме вона найняла мене.
— Цікаво, цікаво. Вона тебе найняла? Розкажи мені про Джину.
Анрі відсьорбнув вина й почав розповідати мені, як зустрів красиву жінку після чотирьох років в іракській тюрмі.
— Я обідав у вуличному бістро в Парижі, коли помітив за сусіднім столиком цю незвичайну жінку — високу, красиву й тендітну.
Вона мала білу-білу шкіру, а сонцезахисні окуляри були підняті вгору й трималися на її густому каштановому волоссі. У неї були високі груди, довгі ноги, а на кожному зап’ясті — по три діамантові браслети з годинником. Вона виглядала багатою, вишукано-витонченою й абсолютно недоступною. І мені страшенно її захотілося.
Жінка поклала гроші разом із рахунком і підвелася, щоб піти. Мені хотілося з нею поговорити, і я тільки й придумав, що ідіотську фразу: «Ви не знаєте, котра година?»
Вона неквапливо зміряла мене довгим поглядом — від очей до черевиків і навпаки. На мені була дешева одіж. Минуло лише кілька тижнів, як я вийшов із в’язниці. Порізи та синці загоїлися, але я й досі був худий та виснажений. Усі тортури, усі жахливі сцени, які я пережив, і досі стояли в мене перед очима. Але вона щось таки побачила в мені.
І ця жінка, цей янгол, чийого імені я тоді ще не знав, відповіла: «Я знаю, котра година за паризьким часом, за нью-йоркським, за шанхайським… і я також знаю, що маю час для вас».
Коли Анрі заговорив про Джину Працці, голос його став тихим та ніжним. Схоже, що тоді він нарешті скуштував самоповаги та самореалізації після довгих років приниження.
Він сказав, що вони провели тиждень у Парижі. І відтоді зустрічаються там щороку у вересні. Розповів, як пішли за покупками на Вандомську площу. За все платила Джина: вона придбала йому дорогі подарунки та елегантну коштовну одіж.
— Вона походить із древнього багатого роду, — пояснив мені Анрі. — І має широкі зв’язки у світі багачів, про який я тоді нічогісінько не знав.
Потім Анрі розповів, як після тижня в Парижі вони вирушили в круїз по Середземному морю на яхті Джини. У його пам’яті постали образи Лазурового берега, на його думку — однієї з наймальовничіших місцин в усьому світі.
Він пригадав, як вони кохалися в каюті, пригадав неквапливі морські хвилі, вино, вишукані страви в ресторанах із мальовничими видами на Середземне море.
— Я насолоджувався віскі «Глен Гаріох» тисяча дев’ятсот п'ятдесят восьмого року за дві тисячі шістсот доларів пляшка. А одну страву я не забуду ніколи: пельмені по-італійськи з морського їжака в супроводі кроля з фенхелем, вершкового сиру «Маскарпоне» та лимона. То була розкішна трапеза для сільського хлопця та колишнього військовополоненого Аль-Кайди.
— Я й сам звик до простої їжі — біфштекс та смажена картопля, — зауважив я.
Анрі розсміявся.
— То тобі просто не доводилося бувати з гастрономічним турне по ресторанах Середземномор’я. Я навчу тебе. Я повезу тебе до паризької кондитерської «О Шоколя». І твоє ставлення до їжі зміниться назавжди, Бене. Але я розповідав тобі про Джину — жінку з витонченим смаком та апетитом. Одного дня за нашим столиком з’явився новий чоловік. То був голландець — Ян Ван дер Хойфель.
Коли Анрі заговорив про Ван дер Хойфеля, його обличчя посуворішало. Він розповів, як той приєднався до них в їхньому готельному номері й режисерським голосом давав команди, коли Анрі кохався в ліжку з Джиною.