— А навіщо ж ти тоді їх убив, Анрі? Навіщо? — спитав нарешті я.
— Бо вони були частиною сценарію, узгодженого з Підглядачами. То мало бути щось на кшталт документального фільму. За Мауї я загріб купу грошей, Бене. За кілька днів я заробив набагато більше, аніж ти за рік.
— Гаразд, ти вбивав за гроші, але як ти почувався, позбавляючи життя всіх цих людей? За моїми підрахунками, ти вбив тридцять чоловік.
— Кількох із них мені було дійсно шкода, — відповів Анрі.
Розділ 87
Після третьої ранку Анрі пояснив мені, що найбільше приваблювало його в обраному ремеслі.
— Мене стала цікавити ота скороминуща мить між життям та смертю, — пояснив він. І мені пригадалися обезголовлені курчата з його дитинства та забави з придушенням, якими він тішився після того, як задушив Моллі.
Й Анрі розповів мені більше, значно більше, аніж я хотів знати.
— У дельті Амазонки було одне плем’я, — продовжив він. — Вони надівали петлю якраз під щелепами своїх жертв так, що мотузка торкалася вух. Її протилежний кінець кріпився до верхівки зігнутого молодого дерева.
Коли жертві відрізали голову, то її дерево різко розпрямлялося, підкидаючи голову догори. Ці індіанці вважали це гарною смертю. Гадали, що останнє відчуття жертви було відчуттям польоту.
— Значить, Анрі, тебе до вбивства спонукає отой момент між життям та смертю?
— Мабуть, що так. Десь три роки тому я вбив одну парочку в Біг Сюр. Я накинув петлі їм під щелепи, — сказав він і для наочності обхопив свою шию вказівним та великим пальцями. — Протилежні кінці мотузок я прив’язав до вентилятора під стелею. Я відрубав їм голови гострим мачете — і вони завертілися на лопатях. Здається, коли Підглядачі побачили той фільм, вони збагнули, що я — талант, — продовжив Анрі. — Бо я підняв розцінки, але вони заплатили без заперечень. Та мені й досі не дає спокою ота парочка закоханих. Цікаво, їм і справді в момент смерті здалося, що вони летять?
Розділ 88
Зійшло сонце, і мене охопила страшенна втома. Ми працювали всю ніч, і хоча я щедро здобрював свою каву цукром та ковтав її чашку за чашкою, мої повіки злипалися, а маленький простір причепа на хвилястому піску поплив перед очима.
— Мені важливо знати, Анрі… — сказав я.
І від’їхав, умить забувши, що хотів спитати. Анрі посмикав мене за плече.
— Закінчуй своє питання, Бене. Що тобі важливо знати?
То було запитання, яке з’явилося б у читача на самому початку, а відповідь на нього мала з’явитися наприкінці.
— А чому ти хочеш, щоб з’явилася ця книга?
І я поклав голову на столик — щоб хвилину перепочити.
Я чув, як Анрі ходив біля причепа, щось наче прибирав і витирав. Потім почулося, як він говорить, але я не був певен, що він говорив зі мною.
Коли я прокинувся, годинник на мікрохвильовці показував десять хвилин на дванадцяту.
Я гукнув Анрі, а коли він не відповів, я вибрався зі свого тісного куточка за столом і відсунув двері причепа.
Пікап щез.
Я вийшов із причепа й озирнувся довкола. У голові в мене почало розвиднюватися, і я увійшов назад, усередину. Мій портативний комп’ютер та валізка стояли на кухонному столі. Численні касети, що я їх ретельно пронумерував по порядку, були складені акуратним стосом. Магнітофон був увімкнений у розетку, а біля нього лежала записка:
«Бене, увімкни й послухай».
Я натиснув кнопку «Ріау» і почув голос Анрі:
«Доброго ранку, компаньйоне. Сподіваюся, ти добре виспався. Тобі треба було відпочити, тому я дав тобі снодійне, щоб ти швидше заснув. Сподіваюся, ти мене розумієш: мені потрібен був час на збори.
А тепер слухай уважно. Іди колією на захід і через чотирнадцять миль вийдеш на автостраду Палмз-Хайвей номер двадцять дев’ять. Я залишив тобі багацько води та їжі, і якщо ти вирушиш після заходу сонця, то до ранку встигнеш вибратися з парку.
Цілком можливо, що тобі зустрінуться лейтенант Брукс або хтось із її колег і підвезуть тебе. Обережно підбирай слова, Бене. Ти ж письменник, людина творча. Тож потурбуйся вигадати правдоподібну брехню.
Твій автомобіль — на стоянці за «Лакшері-інн», там, де ти його залишив. Ключі від нього я поклав у кишеню твоєї куртки разом із квитком на літак.
Ой, ледь не забув найважливіше. Я зателефонував Аманді. Сказав, що з тобою все гаразд і що невдовзі ти будеш удома.
Чао, Бене. Трудися старанно. Працюй добре. Я буду на зв'язку».
Плівка засичала — повідомлення скінчилося.
Цей вилупок зателефонував Аманді. Іще одна погроза.
За дверима причепа пустеля смажилася в липневому пеклі, тому мені довелося вирушити в піший похід лише після того, як сіло сонце. А поки я чекав, Анрі, напевне, замітав сліди, вкотре міняв личину й безперешкодно сідав на борт літака.
Відчуття безпеки остаточно мене покинуло. Я зрозумів, що воно не повернеться доти, доки «Анрі Бенуа» не помре або опиниться за ґратами. Я твердо вирішив повернути своє життя в нормальне русло й заради цього був готовий на все.
Навіть якщо мені доведеться прикінчити Анрі власноруч.
Частина четверта
Полювання на великого хижака
Розділ 89
У перший же день після мого пустельного усамітнення мені зателефонував Леонард Загамі і став підганяти: він хотів опублікувати книгу швидко, щоб падкі на сенсацію репортери розтрубили про сповідь Анрі ще до того, як будуть розкриті вбивства на Мауї.
Я зателефонував Аронштайну, випросив у нього відпустку й перетворив свою житлову кімнату на бункер. І не тому, що на мене наїжджав Загамі. А тому, що я увесь час відчував присутність Анрі. Він був наче удав, що стискав мою грудну клітку й зазирав через плече, придивляючись, що я друкую. Я хотів лише одного: написати його моторошну й огидну історію, а потім зробити так, щоб цей убивця назавжди зник із мого життя.
Після повернення я працював із шостої ранку до пізнього вечора; процес перенесення записаних плівок на папір виявився дуже повчальним.
Слухаючи голос Анрі за замкненими дверима, я почув ті зміни його інтонації, паузи та коментарі собі під ніс, на які не звернув уваги, коли сидів поруч із його скоцюрбленою фігурою й гадав, вдасться мені вибратися живим із парку «Джошуа трі» чи не вдасться.
Ніколи не працював я так інтенсивно й невпинно, але після двох тижнів майже безперервного сидіння за комп’ютером тільки й спромігся, що закінчити передрук із касет та скласти загальний план книги.
Бракувало однієї важливої складової: зачіпки для передмови, запитання, яке рухатиме розповідь до кінця, запитання, на яке Анрі не дав відповіді: Навіщо йому ця книга?
Читачеві, напевне, захочеться про це дізнатися, сам же я не міг придумати пояснення. Анрі мав своєрідний розумовий вивих, і це, зокрема, відображалося в його вмінні ухилятися від небезпеки. Він уникав смерті з вправністю автомобіліста в щільному транспортному потоці. У цьому відношенні він був кмітливий, навіть геніальний, тож навіщо йому писати відверте зізнання, де слова, сказані ним самим, можуть спричинитися до його затримання та засудження? Може, заради грошей? Заради визнання? Невже його самозакоханість була такою всепоглинаючою, що він сам собі влаштував пастку?
Це було в п’ятницю, приблизно о шостій вечора. Я вкладав уже передруковані касети в коробок із-під черевиків, коли раптом моя рука зупинилася на завершальній касеті, де Анрі давав мені вказівки, як вибратися з парку «Джошуа трі».
Після того я більше не вмикав її, бо вона, на мою думку, не мала безпосереднього стосунку до моєї роботи, але перш ніж покласти її до коробки, я вставив касету номер 31 в магнітофон і перекрутив на початок.
І відразу ж здогадався, що для свого повідомлення Анрі не став використовувати нову касету, а зробив свій запис на тій, що вже стояла в магнітофоні.