З динаміка почувся мій голос — заморений та сонний:
— Мені важливо знати, Анрі…
Потім настала тиша. Вочевидь, я забув, про що хотів його спитати. Невдовзі почувся голос Анрі:
— Закінчуй своє питання, Бене. Що тобі важливо знати?
— Навіщо тобі ця книга?
Тоді моя голова впала на столик, і я чув голос Анрі наче крізь туман.
Тепер же я почув сказане чисто й гучно:
— Гарне запитання, Бене. Якщо ти наполовину письменник, яким ти зараз є, і якщо ти наполовину коп, яким колись був, то ти здогадаєшся, навіщо мені ця книга. Гадаю, ти чимало здивуєшся.
Я — здивуюся? Що це, в біса, має означати?
Розділ 90
У дверях повернувся ключ, засуви клацнули й відчинилися. Я аж сіпнувся від несподіванки й крутнувся в кріслі. Невже Анрі?
Але то була всього-на-всього Аманда. Вона переступила через поріг, тримаючи в обіймах здоровенний пакунок із бакалійними товарами. Я підскочив до неї, схопив пакунок і поцілував мою кохану. А вона сказала:
— Мені вдалося купити двох останніх корнуольських курчат. Уявляєш? Ага, ось іще — поглянь. Дикий рис та зелена квасоля…
— А ти сама — просто персик, ти це знаєш? — спитав я.
— Новини бачив?
— Ні. А які?
— Про отих двох дівчат, знайдених на Барбадосі. Одну з них задушили. Другій — відтяли голову.
— Які двоє дівчат?
Я вже тиждень не вмикав ТБ. І жодного поняття не мав, про що каже Аманда.
— Про це розповідали на всіх телеканалах, не кажучи вже про Інтернет. Тобі терміново треба провітритися, Бене.
Я пішов за нею на кухню, поставив харчі на стіл й увімкнув телевізор, що стояв на поличці. І натиснув канал MS-NBC, на якому Ден Абрамс вів розмову з колишнім криміналістом ФБР Джоном Манці.
Цей Джон Манці мав похмурий вигляд. Він пояснював:
— Вбивства називаються «серійними», якщо їх було три або чотири, з перервами на емоційне відновлення. Убивця залишив інструмент убивства в готельній кімнаті поруч із обезголовленим тілом Сари Руссо. Венді Емерсон знайшли в багажнику авто, зв’язану й задушену. Ці злочини дуже нагадують гавайські, скоєні місяць тому. Незважаючи на велику відстань між місцями убивств, мені здається, що їх можна пов’язати в один ланцюжок. Готовий побитися об заклад.
Поки Манці пояснював, у другій половині екрана з’явилися фотографії двох молодих жінок. Руссо на вигляд було під двадцять. Емерсон — за двадцять. Обидві дівчини мали широкі очікувально-привабливі посмішки, й Анрі їх убив. Я в цьому не сумнівався. І теж готовий був побитися об заклад.
Протиснувшись боком повз мене, Аманда поклала курчат у духовку, загримотіла каструлями й стала мити овочі. Я додав звуку.
Манці продовжував:
— Ще рано говорити, чи залишив убивця свою ДНК, але відсутність мотиву й те, що на місці злочину було залишено знаряддя, малюють нам образ дуже досвідченого вбивці. Він почав не на Барбадосі, Дене. Питання стоїть ось як: скільки людей він убив, за який час та в скількох місцях?
Коли почалася реклама, я сказав Менді:
— Я днями слухав, як Анрі розповідав про себе. І можу сказати напевне: він не відчуває ані найменшого розкаяння. Він щасливий собою і своїм ремеслом. Він перебуває в екстазі.
Я розповів Менді про повідомлення, що його залишив Анрі, у якому він висловлює сподівання, що я здогадаюся, навіщо йому книга.
— Він кидає мені виклик — як письменнику і як поліцейському. Слухай, а може, він хоче, щоб його спіймали? Як ти гадаєш, це — імовірна версія?
Менді добре трималася увесь цей час, але зараз, коли вона міцно вхопила мою руку й втупилася в мене широко розкритими очима, я побачив, яка налякана вона насправді була.
— Нічого я не гадаю й нічого не знаю, Бенджі. Ні чому він це робить, ні чого він хоче, ні навіть із якого дива він обрав саме тебе для написання цієї книги. Усе, що я знаю, це що він — схиблений психопат. Який до того ж знає, де ми живемо.
Розділ 91
Я прокинувся в ліжку; серце моє калатало, як кувалда, а футболка була геть мокра від поту.
Мені наснилося, що Анрі повіз мене на прогулянку до Барбадосу, на місце своїх останніх убивств, і, відрізаючи голову Сарі Руссо, невимушено зі мною розмовляв. А потім підняв відокремлену голову за волосся й пояснив:
— Бачиш — ось що мені подобається: оцей скороминущий момент між життям та смертю.
А потім, уві сні, Сара чомусь перетворилася на Аманду.
Менді, чия кров струменіла по руці Анрі, поглянула на мене і сказала:
— Бене, зателефонуй дев’ять-один-один.
Підкинувши руку до лоба, я витер піт.
Цей кошмарний сон було легко витлумачити. Я боявся, що Анрі вб’є Менді. І почувався винуватим у смерті отих двох дівчат на Барбадосі. Якби я пішов до поліції, то вони могли б і не загинути.
Це що — видавання бажаного за дійсне чи правда?
Я уявив, що піду до ФБР і розкажу їм, як Анрі погрожував мені пістолетом, як сфотографував Аманду і як погрожував убити нас обох.
Мені доведеться розповісти їм, як Анрі прикував мене ланцюгом до причепа в пустелі і як детально описав убивства аж тридцяти людей. Але чи були то справжні зізнання? А може, то просто вигадані бздури?
Я не мав доказів, що хоч щось із того, що мені розповів Анрі, є правдою. То були просто слова.
Я уявив, як агент ФБР скептично окине мене поглядом, а потім передасть по своїх каналах опис «Анрі»: білий чоловік, зріст — шість футів, вага — 160 фунтів, вік — близько тридцяти п’яти. І Анрі сказиться від злості, коли дізнається. А потім спробує нас убити.
Невже Анрі й справді думав, що я на таке піду?
Уставившись на світло автомобільних фар, що застрибало на стелі спальні, я пригадав назви ресторанів та курортів, що їх відвідав Анрі разом із Джиною Працці. Там були ще кілька вигаданих імен та деталей, які Анрі, мабуть, визнав неістотними, але які могли, якщо в них правильно розібратися, розплутати увесь клубок.
Менді, не прокидаючись, повернулася, поклала руку мені на груди й притулилася до мене. «Цікаво, що їй сниться», — подумав я. Пригорнувши до себе, я ніжно цьомкнув її в маківку.
— Не муч себе, — сказала вона, притулившись до моїх грудей.
— Я не хотів тебе будити.
— Ага. Так не хотів, що ледь не здув мене з ліжка своїми важкими зітханнями.
— А котра година?
— Ще ніч. Зараз — пізня ніч або ранній ранок. Іще не час вставати. Бенджі, не накручуй себе настирливими думками.
— А ти гадаєш, що я себе накручую?
— Займи свій мозок чимось іншим. Перепочинь.
— Загамі хоче, щоб…
— Та в дупу твого Загамі! Я теж над усім цим думала й дещо надумала. Хоча воно тобі не сподобається.
Розділ 92
Я походжав перед своїм будинком із невеличкою валізкою в руці, коли до мене під’їхала Аманда, ревучи своїм шикарним мотиком із червоним шкіряним сідлом. То був майже новий «Харлі Спортстер».
Я заліз на сидіння, обхопив руками тоненьку талію Менді, і ми рвонули до автостради 10, а звідти — на шлях Пасифік коуст хайвей. Ми мчали цією сліпучо-мальовничою й немов безконечною автострадою, й обличчя моє шмагали довгі пасма волосся Аманди.
Ліворуч унизу, попід нами, океан ставав дибки й наскакував на пляж. То тут, то там серед хвиль виднілися поодинокі серфінгісти. Раптом мене вразила думка: «А я ж ніколи не займався серфінгом, бо це надто небезпечно».
Менді з’їхала на інший ряд, різко додала газу — і я ще сильніше обхопив її руками. Вона крикнула мені:
— Зніми плечі з вух!
— Що?
— Розслабся!
Сказати легше, ніж зробити, але я зусиллям волі змусив себе розтиснути ноги й розслабити плечі, і Менді знов гукнула:
— А тепер уяви, що ти пес.
І, повернувши голову, Аманда висолопила язика й тицьнула в мене пальцем. Я теж висолопив язика. Вітер, що налітав зі швидкістю п’ятдесят миль на годину, вскочив мені у рот і розтягнув у посмішці губи. Ми розреготалися так, що аж на очах сльози виступили.