Хорст сказав йому, що виконану роботу сприйняли добре, але виникли деякі запитання.
І тепер ці типи не дуже задоволені його роботою. Їм, бач, хотілося чогось більшого. Більше несподіваних карколомних поворотів сюжету. Більше динаміки. Більше оплесків наприкінці фільму.
— Увімкни свою фантазію, Анрі. Здивуй нас.
Звісно, вони заплатять іще більше — за додаткові послуги, обумовлені контрактом. Мало-помалу перспектива ще більших грошей притупила гострі краї поганого настрою Анрі.
Вони хочуть більше?
Буде їм більше.
Коли була випита друга чашка кави, у його голові вже визрів новий план. Видобувши стільниковий телефон із кишені, він почав натискати на кнопки.
Розділ 8
Тої ночі на будинок Левона та Барбари Макденіелсів тихо падав сніг. Їхнє помешкання розташовувалося в районі Каскад — порослій лісом околиці міста Гранд-Репідс, що в штаті Мічиган. У простому, але затишному цегляному будинку з трьома спальнями міцно спали два хлопчики, зарившись у теплі стьобані ковдри.
А в залі спали Левон та Барбара. Вони лежали спинами одне до одного на пневмоліжку «Sleep Number», злегка торкаючись ступнями — їхній двадцятип’ятирічний зв’язок не переривався навіть уві сні.
Нічний столик Барбари був захаращений журналами й недочитаними книжками у м’якій обкладинці, теками з нотатками та тестами, а також юрмою вітамінних добавок, що скупчилися навколо пляшки із зеленим чаєм. Не переймайся оцим усім, Левоне, і, будь ласка, нічого не чіпай. Я сама добре знаю, де що лежить.
На відміну від столика Барбари, який був відображенням правої півкулі її мозку, нічний столик Левона характеризував його ліву півкулю: там знаходилися акуратний стос річних звітів, примірник «Супроти здорового глузду» з коментарями, ручка, переносний комп’ютер, погодний годинник — усі вишикувані в одну лінію на відстані чотирьох дюймів від краю столу й підключені до електричного подовжувана за лампою.
Снігопад огорнув будинок білою тишею — і раптом телефонний дзвінок різко і грубо вирвав Левона зі сну. Його серце відразу ж забухкало, розум охопила паніка. Що сталося?
Стаціонарний телефон задзвонив знову — і Левон рвучко вхопив слухавку.
Він зиркнув на годинник, який показував 3:14 ранку, і подумав: «Якого біса комусь не спиться в таку рань?» А потім здогадався: то, мабуть, Кім. Часова різниця з Гаваями становила мінус п’ять годин, і вона, скоріш за все, про це забула.
— Кім, люба, це ти? — спитав Левон у слухавку.
— Кім немає, — відповів чоловічий голос Левону у вухо.
Левону стиснуло груди й перехопило подих. Невже серцевий напад починається?!
— Вибачте, що ви сказали?
Барбара сіла в ліжку й увімкнула світло.
— Левоне, — спитала вона. — Що трапилося?
Левон виставив руку — помовч хвилинку.
— Хто це? — спитав він, потираючи груди, щоб угамувати біль.
— Я маю лише кілька секунд, тому слухайте уважно. Я телефоную з Гаваїв. Кім зникла. Вона потрапила до лихих людей.
Холодний страх пронизав Левона від шкіри на голові до пальців на ногах. Він судомно стиснув слухавку, а в його свідомості й досі лунали слова незнайомця: «Вона потрапила до лихих людей».
Але ж це нонсенс!
— Щось я вас не розумію. Їй завдали шкоди? Побили? Поранили?
Мовчання.
— Алло!
— Ви мене добре чуєте, містере Макденіелс?
— Так. Хто це телефонує?
— Я двічі не повторюю.
Левон інстинктивно поправив комір своєї футболки, намагаючись зібрати думки докупи. Цей чоловік — він бреше чи каже правду? Він чомусь знав його ім’я і телефонний номер, знав, що Кім зараз на Гаваях. Звідки ж він про все це дізнався?
А Барбара вже непокоїлася.
— Що сталося, Левоне? Це про Кім?
— Кім не з’явилася вчора вранці на фотосесію, — повідомив незнайомець. — Співробітники журналу наразі приховують цей факт і моляться Богу, сподіваючись, що вона невдовзі об’явиться.
— Поліцію повідомили? Чи повідомив хтось про це поліцію?;
— Я кладу слухавку, — відповів незнайомець. — Але на вашому місці я б першим же рейсом вирушив на Мауї. Разом із Барбарою.
— Стривайте, зачекайте, будь ласка! А звідки ви знаєте, що вона зникла?
— Тому що це зробив я, пане. Я побачив її. Вона мені сподобалася. І я заволодів нею. Усього найкращого.
Розділ 9
— Що вам потрібно? Скажіть, чого ви хочете?
Але у слухавці клацнуло й загуділо. Левон швидко натиснув кнопку довідника, але замість номера на дисплеї висвітилося «Невідомий абонент».
Барбара вже смикала його за руку.
— Левоне! Розповідай! Що трапилося?!
Вона часто приказувала, що вона в родині — вогнемет, а він — вогнегасник. Ці ролі чітко закріпилися за ними з плином часу. Тому Левон, почавши розповідати те, що почув від незнайомця, всіляко намагався прибрати зі свого голосу страх і дотримуватися тільки фактів.
Але страх, чиє полум’я вже палало в його свідомості, відразу ж відобразився на обличчі Барбари. Її голос донісся до нього, як з іншої планети:
— Ти повірив йому? Він сказав, де вона? Сказав, що трапилося? Господи, що ж це таке коїться?
— Він лише сказав, що вона зникла…
— Вона ніколи й нікуди не ходить без свого мобільного, — зауважила Барбара й раптом стала судомно хапати ротом повітря — то починався напад астми.
Левон зіскочив із ліжка, незграбно вдарився об нічний столик дружини, і пігулки та папери розлетілися по підлозі. З безладної купи, що утворилася на килимі, він вихопив інгалятор, швидко подав його Барбарі й став спостерігати, як вона робить затяжний глибокий вдих.
По її щоках покотилися сльози.
Він простягнув до неї руки, вона впала йому в обійми й заплакала, притулившись йому до грудей.
— Благаю тебе… візьми й просто зателефонуй їй, добре?
Левон рвучко схопив телефон із ковдри, потицяв кнопки, набираючи номер Кім, і став рахувати дзвінки, що здавалися нескінченними. Перший, другий, третій… Левон поглянув на годинника й подумки зробив підрахунок. Зараз на Гаваях було лише кільканадцять хвилин на одинадцяту.
Нарешті в його вусі зазвучав голос Кім.
— Кім! — радісно скрикнув він.
Барбара полегшено закрила долонями обличчя — але Левон відразу ж збагнув, що рано зрадів.
— Це всього-на-всього повідомлення, — пояснив він дружині, слухаючи записаний голос доньки. — Залиште своє ім’я та номер, і я згодом вам зателефоную. Бувайте!
— Кім, це татко. З тобою все гаразд? Ми хотіли б почути від тебе звісточку. Телефонуй коли завгодно — час не має значення. Просто зателефонуй. У нас усе нормально. Я люблю тебе, дорогенька. Бувай. Татко.
Барбара плакала.
— О Господи, о Господи милосердний, — повторювала вона, притиснувши до обличчя заляпаний інгалятор.
— Ми ще нічого не знаємо, Барб, — сказав Левон. — Може, то просто був якийсь виродок зі схибленим почуттям гумору…
— Благаю, Левоне, спробуй додзвонитися до її готельного номера.
Сівши на край ліжка й уп’явшись очима у вузлуватий килим під ногами, Левон зателефонував у довідкову службу. Потім швидко занотував номер, натиснув на важіль і подзвонив до готелю «Вейлі Прінсес» на острові Мауї.
Коли йому відповіла телефоністка, він попросив з’єднати його з Кім Макденіелс і прослухав п’ять дзвінків, що пролунали в кімнаті, розташованій на відстані чотири тисячі миль. Озвався автовідповідач: «Будь ласка, залиште повідомлення для мешканця номера три-чотирнадцять. Або натисніть «нуль» для виклику оператора».
Девону знову стиснуло груди, і знову йому забракло повітря. Він сказав у мікрофон:
— Кім, зателефонуй мамі й татові. Це важливо. — А потім став тицяти кнопку «нуль», аж поки на лінії знову не почувся бадьорий голос телефоністки.