Коли я розплачувався за номер, то не відпускав Менді від себе. Потім гукнув таксі і сказав водієві відвезти нас до аеропорту Орлі.
Менді спитала мене:
— Хіба ж ми можемо зараз повертатися до Лос-Анджелеса?
— Ні, не можемо.
Аманда повернула голову й запитально поглянула на мене.
— І що ж ми будемо робити?
Я розповів Аманді про своє рішення, дав їй короткий список телефонів та імен на звороті моєї візитки і сказав, що її зустрінуть, коли літак приземлиться. Вона спокійно й без заперечень вислухала мене, коли я сказав їй не телефонувати мені, не посилати імейлів і взагалі не контактувати зі мною. Що вона має відпочивати й добре харчуватися.
— Якщо тобі стане нудно, то подумай про нову сукню.
— Ти ж знаєш, що я не ношу суконь.
— Може, цього разу зробиш виняток.
Я дістав кулькову ручку зі своєї комп’ютерної валізи й на малому пальці Аманди намалював обручку з великим іскристим діамантом у центрі, а лініями зобразив сяйво, що він випромінював.
— Амандо Діас, я люблю кожну часточку твого тіла. Ти вийдеш за мене заміж?
— Бене…
— Ти й Малий Жевжик.
По її щоках покотилися сльози. Цього разу — щасливі. Вона рвучко обійняла мене.
— Так, так, так! — і поклялася не змивати намальований перстень доти, поки на його місці не з’явиться справжній.
В аеропорту я купив нам поснідати: шоколадні пончики та каву з молоком, а коли настав час сідати на борт, провів Аманду якомога далі. А потім оповив її руками, і вона почала плакати. І плакала доти, доки і я не став рюмсати. Що може бути страшніше за втрату того, кого ти кохаєш сильно-сильно? Ніщо.
Знову й знову цілував я напухлий від синців рот бідолашної Аманди. Якщо кохання й справді щось значить у цьому світі, то з нею не трапиться нічого лихого. З дитиною теж нічого не трапиться. І я невдовзі знову зустріну їх обох.
Та протилежна думка пронизала мене, мов спис. Я можу більше ніколи не побачити Аманду. Можливо, ми бачимося востаннє.
Я витер кулаками очі й побачив, що Менді проходить крізь пропускний пункт. Вона озирнулася, помахала рукою, послала мені повітряний поцілунок, а потім відвернулася й пішла далі.
Коли Менді вже не було видно, я пішов з аеропорту, узяв таксі до вокзалу «Гар дю Нор» і сів на швидкісний поїзд до Амстердама.
Розділ 114
Через чотири години після посадки в Парижі я вийшов із потяга на Центральній станції в Амстердамі, де зателефонував Ван дер Хойфелю з громадського телефону. Перед тим, як виїхати з Парижа, я зідзвонився з ним і домовився зустрітися якомога швидше. Цього разу він спитав мене, чому така поспішність, і тепер я розповів йому:
— Анрі Бенуа прислав мені відео, яке, на мою думку, вам слід переглянути.
Запанувала довга тиша, а потім Ван дер Хойфель дав мені вказівки, як добратися до мосту через Кайзерграхт Канал за якихось кілька кварталів від залізничної станції.
Я зустрів Ван дер Хойфеля під вуличним ліхтарем. Він стояв і дивився у воду каналу. Я упізнав його з того відеосюжету з Копенгагена, де журналюги накинулися на нього, щоб він прокоментував убивство Міке Гельслоот.
Сьогодні на ньому був чепурний костюм із сірого габардину, святкова біла сорочка й чорна, як смола, краватка з шовковистим відблиском. Пробор на його зачісці був такий чіткий, наче його прорізали ножем, і це лише підкреслювало його й без того кутасті риси обличчя.
Я представився йому письменником із Лос-Анджелеса.
— А звідки ви знаєте Анрі? — поцікавився Ван дер Хойфель після довгої паузи.
— Я пишу історію його життя. Його автобіографію. Це Анрі замовив її написати.
— Ви зустрічалися з ним?
— Так, зустрічався.
— Дивно все це. Це він сказав вам, як мене звати?
— У видавничих колах така книга зветься «відверта розповідь». От Анрі й розповів мені все.
Видно було, що на вулиці Ван дер Хойфель почувається надзвичайно некомфортно. Він довго придивлявся до мене оцінюючим поглядом, явно вирішуючи, продовжувати цю зустріч чи ні, а потім сказав:
— Я зможу приділити вам п’ять хвилин. Мій офіс тут неподалік. Ходімо.
Я пройшов за ним через місток до красивого п’ятиповерхового будинку в районі для заможних мешканців. Він відчинив парадні двері й сказав, щоб я йшов першим, і я піднявся чотирма прольотами сходів на горішній поверх. Поки я піднімався, мої надії посилювалися з кожною сходинкою.
Цей Ван дер Хойфель був слизький, як вуж. Будучи учасником «Альянсу», він, безумовно, ніс повну відповідальність за численні вбивства, наче вбив усіх цих людей власними руками. Та хоч яким огидним не був цей архітектор, я потребував його сприяння, і тому мав стримувати свій гнів, приховувати його від нього.
Якщо Ван дер Хойфель зможе вивести мене на Анрі Бенуа, то я отримаю ще один шанс завалити цього психа.
І цього разу я не схиблю.
Голландець провів мене крізь дизайнерську студію — просторе, позбавлене претензійності приміщення, що світилося нефарбованим деревом, склом та сонячними променями. Він запропонував мені незручне на вигляд крісло навпроти себе біля довгого креслярського столу коло високого панорамного вікна.
— Химерно, що Анрі розповідає вам історію свого життя, — мовив Ван дер Хойфель. — Уявляю, що він вам набрехав. Сміхота та й годі.
— А наскільки смішним вам здасться ось це? — спитав я, завантажуючи свій переносний комп’ютер. Повернувши його екраном до голландця, я натиснув кнопку «Рlау», щоб він побачив останні хвилини життя Джини Працці.
Не думаю, що голландець уже встиг побачити це відео, але поки воно йшло, вираз його обличчя жодного разу не змінився. Коли кліп скінчився, він сказав:
— Смішно те, що він… мені здається… що він кохав її.
Я натиснув кнопку «Стоп», і Ван дер Хойфель запитально зазирнув мені у вічі.
— До того як стати письменником, я був копом, — сказав йому я. — Наскільки я розумію, Анрі робить зачистку. Тобто вбиває людей, які знають, хто він такий. Допоможіть мені знайти його, пане Ван дер Хойфель. Я — ваш найкращий шанс залишитися живим.
Розділ 115
Ван дер Хойфель стояв спиною до високого вікна. Його довгаста тінь упала на жовтувато-білий стіл, а над його головою вечірні промені утворили німб.
Узявши пачку цигарок із шухляди, він запропонував мені одну, а потім закурив сам. І сказав:
— Якби я знав, де його знайти, то проблема давно уже відпала б. Але Анрі має геніальний талант безслідно щезати. Я не знаю, де він зараз. І ніколи не знав.
— Попрацюймо над цим разом, — запропонував я. — Обміркуємо якісь ідеї. Мусить бути щось таке, що ви знаєте і що здатне вивести мене на нього. Я знаю про його ув’язнення в Іраку, але «Брюстер-норт» — це приватна компанія, щільно замкнена й непроникна, як підвал. Мені відомо про його знайомого в Бейруті, який займається підробкою документів. Але не знаючи імені цього чоловіка…
— О, та це вже не абищо — для початку, — розсміявся Ван дер Хойфель. То був поганий сміх, бо йому й справді стало смішно: я здався йому несерйозним. — Він — психопат. Невже ви його так і не розкусили? Він схильний до самообману. Це — нарцис, який любить брехати й перш за все — самому собі. Анрі ніколи не був в Іраку. Немає в нього знайомого підроблювача. Він сам — підроблювач. Зрозумійте ось що, містере Гокінс. Анрі вихваляє себе перед вами й розповідає вигадану історію свого життя. Ви — як той маленький песик, якого приманюють шматочками…
— Слухайте! — гримнув я і, ляснувши по столу, скочив на ноги. — Не робіть із мене дурня. Я прийшов сюди, щоб знайти Анрі. Мені начхати на вас, на Хорста Вернера, на Рафаеля дос Сантоса і решту вашої компанії хворих на голову вилупків. Якщо ви мені не допоможете, то я не матиму іншого вибору, як піти до поліції й усе їм розповісти.
Ван дер Хойфель знову розсміявся і сказав мені заспокоїтися й сісти. Я був шокований до мозку кісток: невже голландець щойно пояснив мені, навіщо Анрі ця книжка? Щоби прославити себе і своє життя?