Я під'їхав із тильного боку, як і було сказано, щоб знайти кімнату номер 229.
На автостоянці було два авто. Одне з них — чорний орендований «мерседес» останньої моделі. «Напевне, саме на ньому приїхав сюди Анрі», — подумав я. Іншим авто був синій пікап «форд» із причепленим до нього пошарпаним житловим трейлером близько двадцяти п'яти футів завдовжки.
Вимкнувши двигун, я взяв валізку з документами й відчинив дверцята.
Наді мною на балконі з'явився чоловік. То був Анрі, і він мав такий самий вигляд, як і під час нашої останньої зустрічі. Йото каштанове волосся було зачесане назад, він був чисто виголений і без сонцезахисних окулярів. Коротше кажучи, такий собі симпатичний «містер Картоплина» — пластмасова дитяча іграшка, чию зовнішність можна було міняти за допомогою набору різноманітних очей, вух, вусів та бейсболок.
— Бене, ти б залишив свій дипломат в авто, — сказав він.
— Але ж там контракт…
— Я сам принесу твою валізку. А зараз вибирайся з авто і залиш, будь ласка, свій мобільний на водійському сидінні. Ось так. Добре.
Одна частина моєї свідомості волала: «Вшивайся звідси! Дави на газ і паняй!» Але їй заперечував внутрішній голос, який наполягав, що коли я зараз вшиюся, то це нічого не дасть. Усе одно Анрі буде десь поруч. І зможе вбити мене та Аманду будь-якої миті — лише за те, що я не послухався його.
Я прибрав руку з валізки й залишив її в авто разом зі стільниковим телефоном. Анрі пристрибом спустився сходами й наказав мені покласти руки на капот. І вправно мене обшукав.
— Руки за спину, Бене, — сказав він. Дуже невимушено, так, майже по-дружньому.
За тим лише винятком, що в мою спину вперлося дуло пістолета.
Минулого разу, коли я повернувся до Анрі спиною, він вирубив мене, луснувши руків'ям пістолета по маківці. Не роздумуючи, я інстинктивно відхилився вбік, щоб крутнутися й натренованим прийомом обеззброїти його. Та замість цього відчув різкий біль, від якого помутніло в очах.
Анрі обхопив мене, як лещатами — і я, злетівши в повітря, сильно вдарився плечем та головою об землю.
Падіння було жорстким та болісним, і не встиг я отямитися, як на мене навалився Анрі, притиснувшись грудьми до моєї спини й обхопивши мої ноги своїми. Його ступні вп'ялися в мене, наче гаки. Наші тіла немов переплелися, і він ледь не роздавив мене своєю велетенською вагою.
Я відчув, як у моє вухо вкрутилося дуло пістолета.
— Більше не маєш якихось оригінальних задумок? — просичав Анрі. — Давай, Бене. Придумай що-небудь. А я подивлюся.
Розділ 76
Цей кидок так мене паралізував, що мені здалося, наче мій спинний мозок перерізали. Жоден аматор-дзюдоїст на таке не спромігся б.
— Я можу легко зламати тобі шию — як сірник, уторопав? — спитав Анрі.
— Так, — прохрипів я.
Він встав, вхопив мене за передпліччя й рвучко поставив на ноги.
— Цього разу поводься розважливо. Обернися й заведи руки за спину.
Анрі надів мені на зап'ястя наручники і смиконув мої руки вгору так, що в мене ледь плечі із суглобів не повискакували. Потім штовхнув мене до авто й поставив мою валізку на дах. Розкривши її, він знайшов там мій пістолет і кинув його в нішу для ніг водія. Потім замкнув авто, схопив мій дипломат і широким кроком повів мене до трейлера.
— Що це, в біса, таке? — спитав я. — Куди ми їдемо?
— Дізнаєшся, коли побачиш, — відказав виродок.
Він відчинив двері трейлера, і я, похитуючись, заліз усередину.
Причіп був старий і пошарпаний. Ліворуч містилася кухня: стіл, прикріплений до стіни, і два стільці, прикручені болтами до підлоги. Праворуч був диван, схожий на розкладне ліжко. Там була ще маленька спальня з туалетним столиком та канапою.
Анрі поставив мене так, що один зі стільців уперся мені ззаду в коліна, і я сів. Мені на голову він накинув чорний полотняний мішок, а ноги зв'язав широкою стрічкою. Потім я почув, як гримнув ланцюг і клацнув замок. То мене прикували до гака в підлозі.
Поплескавши мене по плечу, Анрі сказав:
— Слухай-но, розслабся. Я не хочу завдавати тобі шкоди. Мені більше хочеться не вбивати тебе, а дати змогу написати книгу. Тепер ми — компаньйони, Бене. Спробуй довіритися мені.
Я був прикутий і осліплений. Я не знав, куди Анрі збирається мене повезти. А довіритися йому я ніяк не міг.
Я почув, як зачинилися й замкнулися двері. Анрі завів двигун пікапа. І кондиціонер погнав у треилер прохолодне повітря крізь сопло вгорі.
Ми плавно кудись котилися приблизно годину, а потім звернули на вибоїсту дорогу й зробили ще декілька поворотів. Я намагався втриматися на пластмасовому стільці, стискаючи його стегнами, та мене все одно гепало то об стіл, то об стіну.
Згодом я втратив лік поворотам і відчуття часу. Мене гнітило те, як уміло Анрі стриножив мене й позбавив свободи маневру. І нікуди було подітися від простої та жорстокої правди: начальником був Анрі. Це була його гра. А мене він просто тимчасово взяв у подорожні компаньйони.
Розділ 77
Минула година, а може, і півтори, коли причіп зупинився і ковзні двері розчинилися. Зірвавши з мене ковпак, Анрі сказав:
— Остання зупинка, друзяко. Ми вдома.
Крізь відчинені двері я побачив пласку непривітну пустелю: піщані дюни аж до обрію, кактуси «дерево Джошуа» з кошлатими вершечками, і грифи, що кружляли високо вгорі у висхідних потоках повітря.
Мій розум теж кружляв довкола однієї думки: «Якщо Анрі вб'є мене тут, то мій труп ніколи не знайдуть». Попри охолоджене повітря, по моїй шиї покотилися рясні краплини поту, коли Анрі прихилився спиною до вузенької кухонної полиці за кілька футів від мене.
— Я тут зробив певні розвідки стосовно спільної літературної роботи, — почав Анрі. — Кажуть, що для того, щоб отримати достатньо матеріалу для книжки, потрібно інтерв'ю загальним обсягом годин сорок. Як ти на це дивишся?
— Зніми з мене наручники, Анрі. Я нікуди не втечу.
Він відчинив маленький холодильник, і я побачив, що він забитий пляшками з водою, освіжаючим напоєм «Gatorade» і їжею в герметичній упаковці. Витягнувши дві пляшки води, він поставив одну переді мною на стіл.
— Якщо ми працюватимемо, скажімо, по вісім годин на добу, то пробудемо тут приблизно п'ять днів…
— А де це — «тут»?
— У національному парку «Джошуа трі». Цей кемпінг закритий через ремонт дороги, але електромережа функціонує, — пояснив Анрі.
Заповідник «Джошуа трі» — це вісімсот тисяч квадратних акрів дикої пустельної місцевості, милі й милі кактусів, чагарників та каміння, куди не глянь. Кажуть, ці краєвиди мальовничі, але нормальні люди не розбивають тут табір у розпал літа, коли все довкола розпечене до білого. Я взагалі не розумію людей, які сюди приїздять.
— Якщо тобі здумається тікати звідси, — сказав Анрі, — то спішу відмовити тебе від цього клопоту. Це — Алькатрас, справжня пустеля. Наш причіп стоїть посеред моря піску. Денні температури інколи сягають п'ятдесяти градусів Цельсія. Навіть якщо ти чкурнеш уночі, то сонце обсмажить тебе ще до того, як ти доберешся до найближчої дороги. Тому, будь ласка, сиди й не рипайся. Це я тобі раджу з усією щирістю.
— Кажеш, п'ять днів?
— На вихідні вже будеш у Лос-Анджелесі. Чесне піонерське.
— Гаразд. Ну то як?
Я простягнув руки, й Анрі зняв із них наручники. А потім зняв із ніг затяжку й відімкнув ланцюг від гачка.
Розділ 78
Я потер занімілі зап'ястя, підвівся й довгим ковтком випив пляшку води. Ці маленькі радощі чомусь викликали в мене несподіваний приплив оптимізму. Мені пригадався ентузіазм Леонарда Загамі. Я відчув, як оживають мої старі запилені мрії про написання суперкнижки.
— Що ж, почнімо, — сказав я.
Ми з Анрі змонтували навіс збоку трейлера, поставили у вузеньку смужку тіні два розкладні стільці й невеличкий столик. Прохолодне повітря, що линуло з розчинених дверей причепа, приємно лоскотало наші шиї, і ми взялися за справу.