Падишах був гарненьким червонощоким хлопцем невеликого зросту. Він перебирав наше приладдя, як свої цяцьки, і зараз не можу пригадати, коли саме мені захотілося стати його однолітком і товаришем: тоді, як уперше його побачив, чи набагато пізніше, коли ми зустрілися знову через п'ятнадцять років. Я відразу відчув, що з ним треба поводитися порядно і чесно. Ходжа все ще мовчав, падишах та його оточення з нетерпінням чекали. Нарешті, він розпочав. До своєї розповіді він додав чимало нового: про зірки він розповідав так, ніби це були живі розумні створіння, які знають геометрію та арифметику і тому гармонійно обертаються. А коли Ходжа побачив, як хлопець підвів голову і захоплено дивиться на вечірнє небо, не міг стримати своєї тріумфальної радості. Він показав макет сфери, в якій було видно обертання зірок: «Ось це — Венера, а он та велика зірка — Місяць, обертається інакше». Ходжа крутив зірки, а прикріплений до моделі дзвіночок приємно дзеленчав, маленький падишах то перелякано відступав назад, то, долаючи страх, наближався до чарівної скриньки, зазирав усередину і намагався зрозуміти, що казав Ходжа.
Зараз, коли я можу зібрати докупи всі свої спогади, вимальовується картина щастя, яка схожа на казки з мого дитинства та незабутні ілюстрації до них. Бракувало лише червонодахих будинків, схожих на тортики, та скляних кульок, які імітували кружляння сніжинок, коли їх перевертати. Потім хлопець почав запитувати, а Ходжа ледве встигав відповідати.
Як ці зірки можуть просто так триматися в повітрі? Може, вони підвішені у прозорій сфері! З чого зроблено сферу? З прозорого матеріалу! Невже вони ніколи не зіштовхуються одна з одною? Ні, вони, як і на макеті, розміщені на різних рівнях! А якщо є стільки зірок, то чому сфер менше? Тому що зірки дуже далеко! Наскільки? Дуже, дуже далеко! А коли ті зірки обертаються, дзвоник дзвенить? Ні, дзвоник ми почали використовувати, щоб краще розуміти: він дзвенить, коли зірка зробить повний оберт! А грім із цим якось пов'язаний? Ні! Гаразд, тоді з чим? З дощем! А завтра дощ піде? Якщо дивитись на небо, то — ні! А що говорить небо про хворого лева падишаха? Те, що він одужає, але треба потерпіти! Питання сипались, як горох з дірявого мішка.
Коли Ходжа говорив про лева, він знову подивився на небо; так, як він це робив, кажучи про зірки. Коли ми повернулися, він з іронією згадував про розмову з падишахом. Зараз не головне, щоб падишах розрізняв, де наука, а де порожні балачки, головне — зацікавити його. Він повторював це, причому так, ніби я зрозумів, чим саме можна зацікавити малолітнього падишаха. Я ж думав, чи стати мені мусульманином, чи ні. У торбинці, яку нам вручили, коли ми вже виходили з палацу, було п'ять золотих. Ходжа казав, що падишах збагнув логіку розташування зірок. Ох, падишаху! Насправді я його пізнав лише через багато років! З будинку нашого вікна я побачив той самий місяць, мене це збентежило — як мені хочеться знову стати дитиною! Ходжа не міг зупинитися, він вкотре повертався до давньої теми: справа не у леві, головне те, що дитина любить тварин.
Наступного дня він зачинився в кімнаті і почав працювати. Через декілька днів Ходжа поклав на візок годинник, сферу і, супроводжуваний зацікавленими поглядами крізь віконні ґрати, попрямував до початкової школи. Повернувся пізно, зморений і приголомшений. Але не настільки, щоб мовчати. «Я думав, що дітлахи будуть сприймати, як султан, та глибоко помилився», — сказав він. Вони лише злякалися; після того як Ходжа закінчив розповідати про пристрої, один хлопчак підвівся і вигукнув, що там, високо за небом, починається пекло, і заплакав.
Упродовж наступного тижня Ходжа намагався переконати себе, що падишах усе зрозумів правильно і повірив нам. Він сто разів, не даючи мені спокою, згадував кожну хвилину, проведену в палаці, і раз у раз повторював: «Так, так, хлопець розумний, і вже зараз уміє мислити, має власну думку, з якою зможе протистояти натиску його оточення, так, він — сильна особистість!» Ось так ми говорили про падишаха ще задовго до того, як він і в снах почне думати про нас. Ходжа працював над годинником і, як мені здається, думав про виробництво зброї; так він сказав, коли його знову покликав паша. Мені щось підказувало, що Ходжа вже не покладався на підтримку паші. Якось він навіть сказав, що той змінився і нічим не відрізняється від свого оточення: «Він уже не хоче знати те, що йому ще не відоме!» Через тиждень Ходжу знову покликали до палацу.
Падишах зустрів його радісно. «Мій лев одужав, — вигукнув він, — твоє пророцтво збулося!» Потім Ходжа із падишахом та його почтом вийшли у дворик. Падишах показав своїх рибок у басейні і запитав, чи подобаються вони Ходжі. Коли він мені це розповідав, то сказав: «Окрім того, що «вони — червоні», нічого іншого мені не спадало на думку». Та в цей момент він помітив певний порядок у їхньому русі, здавалося, рибки перешіптуються про те, як цей порядок зберегти. І Ходжа сказав, що рибки видаються йому розумними створіннями. Проте карлик, який стояв біля євнуха гарему (він постійно мав нагадувати падишаху про настанови його матері), розсміявся; падишах присоромив його. А коли вони сідали в карету, то падишах на покару не дозволив рудоволосому карлику сісти з ними в екіпаж.