Коли він говорив «пишемо разом», я й гадки не мав, що він захоче писати за одним столом. Я думав, що з початком роботи матиму змогу повернутися до свого звичного стану, стану лінивого наймита, який без кінця б'є байдики, та я помилявся. Ходжа сказав, що ми будемо писати разом, сідаючи за стіл навпроти один одного: лише так наші зледачілі, в'ялі мізки зосередяться на провокаційних темах, лише так, контролюючи одне одного, ми зможемо по-справжньому працювати. Однак я розумів, що це були відцяцянки: він боявся залишитися сам на сам зі своїми думками, зі своєю самотністю. Я зрозумів це тоді; коли він, сидячи над чистим аркушем паперу, бубонів, про що думав, так, щоб я чув: він чекав на моє схвалення, не наважувався писати самостійно. Він писав декілька рядків і показував мені, робив це не соромлячись, з малечою наївністю запитував, чи варто писати. Я ж, звичайно, схвалював усе.
Таким чином, за два місяці про його життя я дізнався стільки, скільки не міг дізнатися за одинадцять років, проведених разом. Деякий час вони жили в Едірне,[26] куди ми потім разом із падишахом їздили. Батько його помер рано, Ходжа навіть не завжди міг пригадати його лице. Мати була дуже працьовитою жінкою. Згодом вона вийшла заміж удруге. І від нового чоловіка народила ще четверо дітей. Цей був ткачем, шив ковдри. Звичайно, найбільше серед братів любив читати Ходжа. До того ж, він був найздібнішим, найкмітливішим і найрозумнішим, та ще й найсправедливішим. Про братів, на відміну від сестер, він згадував з ненавистю, та не був упевнений, чи варто про це писати. Я ж заохочував його, оскільки вже тоді думав, що, можливо, зроблю його історію частиною свого життя. Його мова та стиль мали свою цікавинку, і мені навіть хотілось дещо перейняти. Людина має любити своє прожите життя, щоб потім, з плином років, воно, життя, все ще влаштовувало її; я, наприклад, люблю. Ходжа, звичайно, вважав своїх братів за дурнів і не зустрічався з ними, вони ж розшукували його, коли нагально потрібні були гроші; він же віддав себе навчанню. Ходжа вступив у медресе Селіміє, та після закінчення його знеславили. Більше він не повертався до цієї теми, не писав він і про жінок. Хоча написав був, що збирався одружитися, та відразу пошматував ті аркуші. Тієї ночі лив холодний дощ. Це була перша з тих гидких ночей, яку потім випало мені пережити знову й знову. Ходжа вилаяв мене і сказав, що все написане ним до цього часу — брехня, тому він вирішив почати писати заново; а оскільки він вимагав, щоб я сидів навпроти і теж писав, мені довелося провести дві безсонні ночі в його товаристві. Він жодного разу не зазирнув до мого рукопису; я ж краєм ока спостерігав за ним і бачив, як він, сидячи навпроти мене, знову писав те саме.
Декілька днів по тому на дорогому, привезеному зі Сходу, білому папері він написав заголовок «Чому я — це я», та під ним лише спромігся зазначити, наскільки люди, які його оточують, недалекі й тупі. Я дізнався, що після смерті матері йому довелося пережити глибоке розчарування. На гроші, що дісталися йому в спадок, він приїхав до Стамбула і поселився в теке Ханака,[27] одначе після того, як зрозумів, що опинився серед ницих та підлих людей, поклав собі піти геть. Мені хотілося, щоб він детальніше розповів про своє життя в теке; мені здалося, що втеча з теке стала важливою подією, справжнім успіхом для Ходжі: він зміг виокремити себе з маси інших. Коли я поділився з ним своїми міркуваннями, він спалахнув і сказав, що цікавлюсь я брудними подробицями, аби потім використати їх проти нього; кричав, буцімто я й так занадто багато вже дізнався про нього, а зараз хочу випитати ще більше — це викликало в нього підозру. Він почав писати про сестру Семре, про те, яка вона добра й гарна, а чоловік у неї поганий; написав, що його огортає печаль, коли він думає про неї і про те, як давно вони бачилися. Мене зацікавила його розповідь, та коли Ходжа помітив мою цікавість, у нього знову виникла підозра, тому перейшов до інших сюжетів: як він на останні гроші накупив собі книжок і впродовж тривалого часу читав, потім деінде знаходив собі підзаробіток, виконуючи обов'язки писаря, він знай говорив про людську нечесність, як раптом згадав про Садик-пашу, звістку про смерть в Ер-зінджані якого, до речі, ми отримали зовсім недавно. Саме Садик-пашу привабив Ходжа своїми здібностями, тому й влаштував того викладати у початковій школі. Та попри свою вдячність, Ходжа обзивав пашу дурнем та невігласом. Він уже місяць працював над своїм новим твором і робота наближалась до кінця, як Ходжа якось вночі, у нападах зневіри, гнівно роздер сторінки рукопису. Лише тепер по пам'яті я відновлюю ту його писанину. Останні сторінки Ходжа написав під заголовком «Дурні, яких я знав близько», у цьому розділі він пропонував певну класифікацію дурнів, та врешті вона йому не сподобалася: всі його зусилля були даремні, він не відкрив для себе нічого нового і, найголовніше, так і не збагнув, чому він — це він. Тому весь свій гнів звернув на мене, буцімто я винен у його невдачах, бо саме я підштовхнув його писати й думати про те, що він не хотів навіть згадувати. Відтак він обіцяв мене покарати.
27
Ханака — з