Я не розумію, чому він повторював слово «покарання», що нагадувало про перші дні, які ми провели разом. Інколи мені здається, що він посмілішав від того, що я поводився як покірливий боягуз. Коли він вперше сказав про покарання, я вирішив чинити опір. Ходжа дещо втомився від своєї писанини, постійних спогадів, тому деякий час провів у бездії, снуючи кімнатами будинку. Потім знову прийшов до мене і продекламував, що настав час зізнатися собі в основному, записати головну думку: що бачить людина, дивлячися на себе в дзеркало, чи можливо осягнути суть, занурюючись у свої думки.
Ця блискуча ідея, яка нагадувала мені про нашу схожість, заінтригувала мене. Ми відразу сіли за стіл навпроти одне одного. Цього разу і я, напівжартома, написав на аркуші: «Чому я — це я». Мені раптом пригадався випадок з дитинства — яскравий приклад моєї сором'язливості, яку я завжди вважав характерною рисою свого характеру; отже, я почав писати. А коли читав роздуми Ходжі про невігластво людей, мені здалося, що було б непогано аби він написав про власні дурощі. Ходжа якраз читав мої нотатки і з великою категоричністю почав запевняти, що він зовсім не боягуз. Я не став перечити й погодився з ним, хоча зауважив, що, як і в кожної людини, у нього теж мають бути негативні риси, і якщо він спробує в них розібратися, то й себе зрозуміє. Я б на його місці скористався таким досвідом, окрім того, Ходжа завжди прагнув бути на мене схожим. Та коли я поділився цими думками, він розгнівався, хоча й стримав себе в руках, навіть намагався говорити виважено. Ходжа почав заперечувати, казати, що навколо стільки дурнів, винятки є, звичайно, але вони поодинокі, тому й усе йде шкереберть. Я ж наполягав, що Ходжа має купу недоліків і власноруч має впоратися з ними, розібратися у собі. «Ходжа, ти в стократ гірший за мене!» — зухвало кинув я йому.
Так почалися ті кляті, сміхотворні дні! Спочатку він прив'язував мене до стільця перед столом, сідав навпроти і наказував писати, що йому заманеться, хоча й сам не міг второпати, що саме він хоче. Крім нашої схожості, йому нічого не спадало на думку. Він гадав, що людина спроможна стежити за своїми думками так просто, як дивиться на себе в дзеркало. При цьому Ходжа був переконаний, що я буцімто знаю, як це робити, та приховую від нього. Поки Ходжа сидів навпроти та чекав, коли я розкрию свою таємницю, я списував аркуш за аркушем, розповідаючи історії зі свого життя й при цьому намагався гіперболізувати негативні риси характеру, вчинки: я із задоволенням, умисно деталізував випадки дрібних крадіжок в дитинстві чи наклепів через заздрощі, описував, до яких хитрощів вдавався, щоб мене любили більше за братів, розповідав про свої гріховні походеньки заради тілесних утіх у юності. Ходжа читав написане з цікавістю, із задоволенням, яке мені так і не вдалося пояснити, та страхом, після чого його охоплював безпричинний гнів, який відігравався на мені. Мабуть, він бунтував тому, що відчував свою неспроможність змиритися з тим негативом, злом, яке назбирувалося у ньому впродовж років. Він просто почав мене лупцювати. Кожного разу, коли Ходжа прочитував мою чергову гріховну витівку, він вигукував: «Безсовісний негіднику» — і ніби напівжартома гамселив мене кулаком у спину; а одного разу він навіть вліпив мені ляпаса. До двору його кликали все рідше, і, можливо, через образи та розчарування він завдавав мені добрих стусанів, не знаходячи собі іншої розради, як перейматися мною та собою. Чим більше він зачитувався моїми гріховними походеньками, тим суворішими ставали покарання, однак, диво й годі, — у мене з'являлася впевненість, що я можу ним маніпулювати.