Спровадивши гостя, Ходжа страшенно розлютився. Мені здалося, що терпець йому урвався, як і спокій, який він швидше демонстрував, щоб показати свою солідарність із усіма жителями міста, у якому вирувала чума. Останньою краплиною стали мої слова, до речі, сказані абсолютно щиро, про те, що чуми не остерігаються лише такі телепні, як наш сусід. Ходжа був трохи спантеличений, хоча й зауважив, що він також не боїться чуми. Дивно, але ці слова його здалися мені щирими. Ходжа виглядав як навіжений, не знав, куди приткнути руки, і знову почав свою, трохи призабуту останнім часом, пісню про дурнів. Коли стемніло, він запалив свічку й велів сісти за стіл, що стояв посеред кімнати. Настав час писати.
Ми сиділи за столом навпроти одне одного, як два неодружені парубки, що захопилися ворожбою, щоб скоротати довгі зимові вечори, та щось писали, креслили на аркушах. Напевне, ми виглядали смішно! Вранці, коли я прочитав писульки Ходжі, написане здалося мені сміхотворним. Наслідуючи мене, він теж описав сон, одначе було зрозуміло, що то лише вигадки, і насправді йому нічого не наснилося. Ми виявилися братами. Звісно, Ходжа був за старшого, а я мав підкорятися йому і слухати настанови. Наступного ранку за сніданком він запитав, що я думаю щодо пліток про братерський зв'язок між нами. Це питання мене тішило. Однак я уникнув відповіді. Через два дні Ходжа розбудив мене вночі і схвильовано розповів, що бачив те, про що написав. Можливо, й справді було так, та я не надав тому значення. Ввечері він зізнався, що боїться померти від чуми.
Мені набридло сидіти в чотирьох стінах, тому під вечір вирішив вийти на вулицю: у садку неподалік діти видерлися на дерево, під яким купою лежали різнокольорові черевики; балакучі жінки, які юрмилися у черзі біля джерела, не вгавали, навіть коли я підійшов до них; базар залюднився покупцями; одні лаялися, інші намагалися їх помирити, а решта спостерігала за тим, що відбувається. Я взявся переконувати себе, що епідемія пішла на спад, коли раптом побачив, як з двору мечеті Беязид виносять домовини з небіжчиками, мені стало моторошно, і я поквапився повернутися додому. Заходячи до кімнати, я почув голос Ходжі: «Йди-но сюди, поглянь на це». Він розхристав мінтан[28] і показав червону цятку на пухлинці внизу черева: «Скрізь паразити». Я наблизився й уважно оглянув: червона плямка в центрі пухлинки, схожа на укус комахи; навіщо він мені демонструє це? Мені стало бридко, я відсторонився. «Це лише укус комахи, — мовив Ходжа. — Чи не так?» — намагався заручитися моєю підтримкою. Він пальцем провів по пухлині. «Звісно, це блощиця». Я мовчав, не наважуючись сказати, що такого укусу блощиці я ніколи не бачив.
Мені вдалося знайти привід, щоб провести решту дня в садку до заходу сонця. Я усвідомлював, наскільки небезпечно зараз лишатися вдома, однак мені нікуди було йти. Власне, пухлина Ходжі скоріш нагадувала укус комахи, ніж чиряки чуми. На думку мені вже спадало інше. Здавалося, що поки я броджу між зелених трав саду, болячка Ходжі наливається бутоном і вже за два дні дозріє та лопне, і від цього мій двійник помре у страшних муках. Може, то був якийсь ґедзь, хоча ні, ранка скоріш була схожа на нічну гігантську комаху з екзотичних країн, однак назви тієї комахи я так і не зміг пригадати.
За вечерею Ходжа намагався триматися невимушено, жартував, навіть спробував іронізувати з мене, однак тривало це недовго. Закінчили ми свою трапезу в глибокій тиші, навіть вітер не порушував цей спокій. Надворі смеркало, наближалася ніч, коли Ходжа буркнув: «Мене мучить нудота. Нудотно й сумно. Ходімо до столу — писати». Лише так він міг розважитися й відволіктися.