Тоді я був іншою людиною, з іншим іменем, яким називали мене мати, наречена та друзі. Й досі бачу сни про ту людину, якою був я, чи, може, мені так здається. Від цих снів я прокидаюсь у холодному поту. Йому було двадцять три роки, він міг розрізняти невиразні відтінки неіснуючих країн, які вигадуємо ми, тварин, які ніколи не існували в природі, небувалої зброї, навчався мистецтва й науки у Флоренції та Венеції, був переконаний, що тямить в астрономії, математиці, фізиці та живописі. Це був амбітний юнак, що легко засвоїв усе, що було створено до нього; самовдоволена посмішка не зникала з його вуст, він не сумнівався в своїй неперевершеності й талановитості — словом, це був звичайний молодий хлопець. Коли я згадував своє минуле, а робив це часто, мені навіть соромно ставало, що тим самовпевненим чоловіком, який ділився зі своєю нареченою своїми планами, почуттями, проектами, поглядами на світ, науку та абсолютно природно сприймав той факт, що кохана відверто обожнювала його, був я. Розраджую себе тим, що одного дня уважний читач, який від початку до кінця прочитає мою історію, зрозуміє, що між тим юнаком і мною не лишилося нічого спільного. Напевне, читач подумає, як і я зараз, до речі, що одного дня юнакова розповідь продовжиться із того місця, на якому він спинив своє життя, щоб зануритися в улюблені книжки.
Коли турки ступили на корабель, я поскладав книжки в скриню і вийшов із каюти. На палубі юрмились наші. їх зігнали докупи і стали роздягати догола, шукаючи поживи. Від такого гармидеру мені хотілося стрибнути в воду, однак уява малювала рій випущених з луку стріл, кремезних аскерів, які наздоганяють мене, аби вбити, ба я не орієнтувався у просторі, не відав, яка відстань до суші. Спочатку мене ніби не помічали. Раби-мусульмани, звільнені від кайданів, радісно свистіли, а деякі тут-таки шмагали своїх тиранів батогами з усією пристрастю помсти. Через деякий час мене знайшли в каюті. Почали перекидати речі, в пошуках золота потрощили валізи, скрині. Потім з'явився вояка, він почав розглядати залишені книжки, погортав їх, а потім потяг мене до капітана.
Капітан повівся зі мною добре, лише потім мені стало відомо, що він був венеціанцем, який навернувся до ісламської віри. Розпитував, що я вмію робити, на чому розуміюся. Щоб не потрапити на галери, я зразу випалив, що цікавлюся астрономією, вмію орієнтуватися по зірках уночі, однак зацікавленості це не викликало, тоді я сказав, що працюю лікарем, бо й книжок було чимало з анатомії. За мить переді мною вже стояв воїн з відірваною рукою, тож довелося виправдовуватися, що я не хірург. Ще б трохи, і мене кинули на весла, та капітан, який бачив мої книги, запитав, чи я знаюсь на сечі та пульсі. Відповів, що так. Це врятувало мене від галер та зберегло дещо з моїх книг.
Лікарське вміння коштувало мені дорого. Всі інші християни, які потрапили на весла, відразу зненавиділи мене. І якби їхня воля, то вони звели б зі світу мене ще першої ночі, коли нас усіх зачинили в трюмі ночувати. їх зупинило лише те, що я мав якийсь незрозумілий для них зв'язок із турками. Нашого слабкодухого капітана для науки іншим було страчено — веслярі посадили його на палю, та цього їм здалося замало — відрізали йому ніс, вуха й пустили в човні у море. Коли в турків, яких я лікував, звертаючись до здорового глузду, а не до своїх вигаданих знань з анатомії, загоїлись самі по собі рани, всі сліпо повірили у мої лікарські здібності. І навіть дехто з моїх ворогів, які неодноразово намагалися переконати турків, що насправді я ніякий не лікар, вночі приходили до мене й показували рани, благаючи про допомогу.
До Стамбула ми ввійшли з великими почестями. Від нас не відводив очей малолітній падишах. Було піднято тисячі османських прапорів, а юні стрільці метали стріли в наші приспущені знамена, образи з Дівою Марією, перевернуті хрести. Земля двигтіла від гармат із салютними зарядами. Урочистості, які я спостерігав то зацікавлено, то осоружливо, затягнулися — від літньої спеки люди у натовпі почали втрачати свідомість. Під вечір ми кинули якір біля Касим-паша.[6] Нас закували в кайдани, щоб показати падишахові, а солдатів, щоб виставити на посміх, одягли в збрую задом наперед, на шиї капітанів та офіцерів начепили залізні пута і, тріумфуючи, під супровід награбованих з корабля труб та барабанів, повели до палацу. Люд, що зібрався обабіч шляху, радісно й зацікавлено розглядав нас. Падишах потайки відібрав з представлених йому полонених найкращих. А нас відвели до в'язниці Садик-паші, що в Галаті.[7] В'язниця була жахливою, у багні крихітних камер скніло сотні полонених. Щоб практикуватися у своїй новій професії, я знайшов тут чимало людей, деяких навіть вдалося вилікувати. Церберам, у яких боліли ноги та спини, я назначав лікування. Так дістав незначні привілеї, як-от камеру, до якої потрапляє сонячне проміння. Спостерігаючи полонених, я не лінувався дякувати Богові. Якось ранком мене підняли разом з іншими та сказали, що ми йдемо працювати. Охоронці лише голосно реготали, коли я заявляв про свій фах лікаря, людини, яка розуміється на науці. В саду паші зводили високі стіни — необхідні були люди. Зранку, ще до схід сонця, нас заковували в пута і виводили за місто. Весь день ми носили каміння, а коли спускався вечір і нам знову чіпляли кайдани та вели до в'язниці, я думав, що Стамбул — надзвичайне місто, але щоб жити тут, треба бути паном, а не рабом.
7
Район Стамбула, розташований на північному (лівому) березі Золотого Рогу, відомий мостом та вежею з однойменною назвою Галата.