Ходжа заявив, що хоче від сьогодні жити моїм життям, почати новий відлік з місця, де я спинився. Ми й досі стояли напівроздягнені перед дзеркалом. Помінятися місцями, щоб продовжити, — ось що від нас вимагалося, а для того достатньо лишень перевдягнутися в одяг одне одного, Ходжі збрити бороду, мені — відпустити. Від самої думки про такий сценарій у мене піднімалося волосся, подібність наших відображень у дзеркалі лякала, я ж мовчки слухав. Ходжа вже розповідав, як через деякий час я маю звільнити його з рабства та відпустити. Він захоплено говорив, як житиме, повернувшись замість мене на мою батьківщину. Я був вражений, що Ходжа пам'ятав винятково все, все до найменшої подробиці з моїх розповідей про дитинство та юність. Наші краї здавалися йому привабливим королівством із чарівної казки. Життя вже не належало мені, обрамлене фантазіями Ходжі, воно перемістилося до інших, віртуальних світів, мені ж залишалося безпорадно спостерігати, відчуваючи себе привидом зі сну. Цікаво, що в його подорожах моєю країною у моїй подобі, у тамтешньому Ходжівському житті були наївність та дивакуватість, які заважали мені повністю повірити в його балачки. Водночас мене вражала послідовність і цілісність, логічність навіть у незначних деталях мого життя, яке Ходжа уявляв своїм і сфантазував за своїм уявленням. Про себе я казав: «А й справді, моє життя могло скластися і за Ходжівським сценарієм!» Саме тоді я відкрив сокровенний вимір життя Ходжі, але що саме — не міг збагнути. Проте, слухаючи Ходжівську версію свого життя на батьківщині, про яку стільки років я постійно з ностальгією згадував, я утамовував страх, забував про чуму.
Однак це тривало недовго. Ходжа хотів знати, що я робитиму, посівши його місце. Мені нічого не спадало на думку, нерви здавали, я був напруженим, тому, мабуть, не зміг зосередитися на дивній ситуації, в якій ми опинилися, і думав лише про нашу схожість та укус комахи. Ходжа не вгавав і почав тиснути. Я згадав, що планував узятися до написання спогадів, коли повернуся у свій край, тож не забарився з відповіддю. Врешті додав, що мемуари можуть вийти цікавими. Ходжа з презирством відповів, що насправді знає мене краще, ніж я! Він відштовхнув мене від дзеркала й залишився на самоті зі своїм відображенням: він сам розповість, яким стане моє життя, коли я посяду його місце. Насамперед, він мовив, що набряк — це прояв чуми, отож я помру. Ходжа став описувати муки, які випадуть мені перед страшною кончиною, товкмачив, що страх, до якого я не готовий, гірший за смерть. Описуючи мої смертельні страждання, Ходжа відійшов від дзеркала та влігся на зібгану постіль, розіслану на підлозі, він не вгавав, розповідаючи, що на мене чекає. Руки в нього були складені на череві, ніби оперізували й стримували той нестерпний біль, про який він згадував. Ходжа покликав мене, я підійшов з певним острахом, про що відразу пошкодував — той простяг руки назустріч. Незрозуміло чому, та я був переконаний, що набряки Ходжі не що інше, як укуси, однак попри все не міг втамувати страху.
Так збігла ніч. Ходжа не вгавав, що я — це він, а він — я, паралельно намагаючися затягнути мене у свою хворобу та страх. Мені здалося, що він має втіху, спостерігаючи за собою у моєму тілі. А я як людина, що не може прокинутися — врятуватися від жахливих сновидінь, продовжував заспокоювати себе: він просто грає; адже сам неодноразово вживав це слово — «гра». Хоча помічав, як на лобі у нього з'являються краплини поту, було очевидно, що це наслідок не спеки чи страху, а підступної хвороби.
Коли почало світати, Ходжа повів мову про зорі та смерть, про пустопорожні пророцтва, про неуцтво падишаха, ще більше — про його нещирість, про своїх любих дурнів, про «них» та «нас» і про те, що хоче бути іншим! Я не мав сили його слухати, тому вийшов у сад. Не збагну чому, згадалися слова про безсмертя, які я прочитав у одній книжці. Тишу в садку порушував сірий горобець, що цвіркотів, стрибав з гілки на гілку у густій кроні липи. Яка незворушна тиша! Я подумав про будинки Стамбула та хворих на чуму. Якщо Ходжа підхопив вірус чуми, то хвороба протримається певний час, а потім він помре, чи, може, його набряки — звичайні укуси, які незабаром зійдуть, і рани загояться. Я розумів, що й на хвилину далі не можу залишатися у будинку Ходжі. Зайшовши до хати, я не мав жодного уявлення, куди мені податися, де сховатися. Складаючи торбу, чітко усвідомлював, що місце моєї втечі має бути неподалік звідси, інакше мене просто схоплять по дорозі, коли очуняє Ходжа.