Коли він наступного дня повернувся, то повідомив, що громада розділилася на два табори: перший, який очолював Ситки-ефенді, вимагав скасувати всі нововведення, а інший, Ходжинський, наполягав продовжити боротьбу з чумою, рятуючи місто. У мене з'явилася надія, адже кількість померлих з кожним днем зменшувалася. Та Ходжа цього не помічав, він передчував, що назріває бунт, і люди, очолювані Кьопрюлю, не мають на меті зупинити чуму, а прагнуть звести рахунки з ворогами.
Упродовж першого тижня кількість померлих зменшилась. Та за моїми підрахунками було очевидно, що за тиждень чума не зникне. Я докоряв Ходжі, казав, що марно він змусив мене переробити календар, але мій двійник був заклопотаний іншим. Він зрозумів, що Кьопрюлю не наважиться діяти, і заявив разом зі своїми прихильниками, що головний візир на їхньому боці. Такі інтриги лякали падишаха, і розраду він шукав у своїх кішках.
Під кінець другого тижня місто вже задихалося не від чуми, а від заходів проти неї; кожного наступного дня помирало все менше людей, але про це ставало відомо не населенню, а таким, як ми з Ходжею, людям, котрі опікувалися цією проблемою. Повзли плітки, що почнеться голод, покинутий мешканцями Стамбул нагадував страшну пастку. Я не виходив із кварталу, тому все мені розповідав Ходжа. Говорив про розпач людей, які змушені були боротися за зачиненими дверима та вікнами з чумою, про людей, приречених на смерть. У палаці теж панувало очікування смерті: тільки-но падала філіжанка чи хтось кашляв, як юрмисько розумників переходило на шепіт і злякано сподівалося почути останнє рішення падишаха, вони хвилювалися, незнання виснажувало їх, усі чекали на лихо. Навіть Ходжа переймався такими переживаннями, багато часу він проводив з падишахом, переконуючи його, що передбачення було правильне — чума потроху відступає, але той вже не слухав, цікавішими йому видавалися історії про тварин.
Минуло ще два дні, а підрахунки в мечетях промовисто свідчили, що померлих від чуми меншає, але ця новина не звеселяла Ходжу. Це трапилося у п'ятницю. Зневірені ремісники встряли у бійку з яничарами, які заступали їм шлях, частина обурених яничар перейшла на бік ремісників, приєднався до них і місцевий люд, безробітні: вони зчинили ґвалт: кричали, що чума — то кара Аллаха, і не нам вирішувати, коли хвороба має відступити. Тривало заворушення недовго, воно було придушено військом. Щоб показати серйозність рішень, шейх-уль-іслам[40] видав фетву, за якою відразу двадцять чоловік було покарано на смерть. Ходжа був задоволений. Наступного вечора він заявив про свою перемогу. Ніхто з оточення падишаха не наважувався говорити про скасування заходів проти чуми. Командир яничар, якого запросили до палацу, повідомив, що бунтівників до дій спонукали люди з двору. Це розгнівило падишаха, і налаштовані проти Ходжі враз розбіглися. Ходили чутки, що Кьопрюлю, якого теж звинувачували у зраді падишаху, хотів суворо покарати бунтівників. Ходжа був на сьомому небі від щастя і постійно говорив, що має вплив на падишаха. Ті, хто втихомирив бунт, теж переконували падишаха, що чума відступає. Вони не вигадували. Падишах уперше подякував Ходжі, привітав його з перемогою, а потім потягнув до клітки з мавпами, привезеними з Африки. Вони пробули там чимало часу. Безсоромнісь мавп та бруд навколо в клітках викликали у Ходжі відразу, та він терпів. Раптом падишах запитав, чи можна мавп, як папуг, навчити розмовляти. Потім він звернувся до свого почту з побажанням частіше бачитися з Ходжею, адже він точно передбачив кінець хвороби.
Минув місяць, і в п'ятницю Ходжа був призначений на посаду головного астролога, та падишах цим не обмежився. Коли він поїхав на п'ятничну молитву до Ая-Софії, щоб подякувати Аллахові за приборкання чуми, Ходжа йшов за два кроки від його величності, і їх оточувало юрмисько вдячного люду, серед якого був і я. Скасовано було й заходи, запроваджені проти чуми. Натовп щиро вітав падишаха, коли на своєму коні він наближався до нас. Почуття вирували, народ божеволів, почалася товкотнеча, нас притримували яничари. Мене відштовхнули назад і притиснули до дерева, я ж, обороняючись ліктями, пробирався наперед, раптом ми зустрілися поглядами з Ходжею, який поважно й гордо крокував за падишахом. Він відвів очі, ніби не побачив, ба не пізнав мене. Настрій натовпу завирував у мені з якоюсь незбагненною пристрастю. Я заходився кричати, кликати Ходжу, мені кортіло, щоб він угледів мене і врятував від натовпу, забрав до себе, щоб я приєднався до урочистої процесії почесних переможців! І це не було прагнення слави чи намагання долучитися до перемоги, отримати винагороду. Ні! Я волів бути там біля Ходжі, тому що я — це Ходжа! Точнісінько як у жахливих сновидіннях, моя сутність ніби виходила і віддалялася від своєї оболонки, я спостерігав за собою збоку — чи не означає це, що я — інший? Зізнаюся, не виникало бажання пізнати, хто той інший, у тілі якого живу я, було моторошно дивитися на себе такого, який проходить і не пізнає себе, огортало неймовірне бажання приєднатися до того, іншого. Вже зробив спробу, ринувся уперед, однак грубий аскер заштовхнув мене назад у юрмисько.