Допоки падишах не запросив нас в Едірне разом із нашою новою зброєю, я частенько бачив одне й те ж сновидіння. Мені снилося, ніби ми у Венеції на маскараді, що дуже нагадує стамбульські дійства; я впізнаю матір та наречену, коли вони знімають маски простолюдинок, я зриваю й свою, щоб вони впізнали мене, та вони не можуть збагнути, що я — це я, й показують на когось позаду мене, коли я повертаюся, то бачу, що вони показують на Ходжу, вони прийняли Ходжу за мене! Щодуху я наздоганяю свого двійника, та коли він опускає маску, о Боже, я бачу себе. Прокидаюся з нестерпним відчуттям провини.
Розділ 10
Коли Ходжа отримав звістку, що падишах чекає нас зі зброєю в Едірне, він почав діяти. Лише тоді я зрозумів, що він увесь цей час підтримував зв'язок з командою найманців і тримав напоготові зброю. Так, за три дні ми вже були готові до від'їзду. У вечір перед від'їздом Ходжа уважно, так ніби ми переїздимо на іншу квартиру, перебрав усі речі, переглянув усі книжки, рукописи, незавершені трактати, чернетки з пожовклими сторінками. Завів поржавілий годинник для визначення часу намазу. Витер пил з астрономічного приладдя. До ранку він копирсався у наших зошитах, зібраних за 25 років, проектах різноманітних пристроїв. На світанку, коли я прокинувся, бачив, як Ходжа перегортає пожовклі сторінки зошита з описом випробувань для ще першого феєрверкового видовища. Він несміливо запитав, чи варто брати з собою ці записи. Не діставши у відповідь нічого, крім байдужого погляду, Ходжа позеленів від злості й жбурнув списані жмутки в стіну.
Впродовж нашої подорожі до Едірне, яка тривала десять днів, ми знову, звісно, не як у давні часи, зблизилися. А найголовніше — Ходжа знову окрилювався надією, коли бачив, як його збройний агрегат досить швидко просувається вперед, наганяючи страх на всіх, хто його бачить. Його тішило, коли люд, наляканий нечуваним грюкотом та потворністю, називав зброю грізним чудовиськом, небаченою комахою або шайтаном, черепахою зі стрілами, крокуючою фортецею, сталевим велетнем, казаном на колесах, верблюдом, циклопом, драконом-людожером, чорним кабаном та ще бозна-ким. Ходжа радів, бо бачив, як тутешнє населення збиралося подивитися на неймовірне диво, тремтячи при цьому від страху, а тому й не наважуючися підійти ближче. Вночі, поки наші найманці, зморені за день, відпочивали у тиші, яку час від часу пронизувало стрекотіння цикад, Ходжа розповідав мені, як його махина чавитиме ворогів. Та його голос був позбавлений колишньої завзятості, Ходжа, як і я, не був упевнений, що нашу зброю належно сприймуть і оцінять, не відали ми, яке місце посяде вона у султанському війську. Невідомість виснажувала нас, а Ходжа торочив, що це наш останній шанс, говорив, що нам удасться повернути русло річки у бажаному напрямі, та найголовніше — він не вгавав про «них» і про «нас».
Ми ввійшли в місто з урочистостями, які не сподобались нікому, крім падишаха та кількох маріонеток з його почту. Падишах зустрів Ходжу як давнього друга, говорив про ймовірність війни, хоча особливо цим не переймався; вони почали проводити дні разом. Я теж приєднався до їх товариства. Тепер ми разом сідлали скакунів та їхали в дрімучий ліс слухати солов'їних пісень чи спостерігали за жабами під час прогулянок на човнах по водах річок Меріч і Тунджа, ходили до мечеті Селіміє,[51] щоб провідати поранених під час бою з коршунами лелек, чи оглядали нову зброю, щоб знову пересвідчитися у її перевагах. Було прикро усвідомлювати, що я залишався стороннім у їхніх розмовах, мені нічого було додати чи заперечити. Я заздрив їхньому товариству. Та найбільше мене дратували пусті балачки Ходжі про перемоги та про вищість над іншими, необхідність зібратися із силами й перейти у наступ. Я не міг зрозуміти, як падишах може вірити хворим маренням Ходжі.
51
Мечеть Селіміє, побудована за наказом султана Селіма II (1569–1575) турецьким архітектором Сінаном, відома своїми мінаретами, найвищими в Туреччині, — 70,9 м.