На цьому наші обов'язки не обмежувалися, ми вперше дізналися, що падишах під час походу обожнює слухати інтригуючі страшні оповідки. Ми почали з піднесених віршів із улюбленої падишахом поетичної збірки, яку давненько подарували йому. Ходжа малював страхітливу картину — криваві сутички, поразки, прокляття, зрада та убогість, однак робив це обережно, так, щоб падишах, незважаючи на приголомшливість почутого, міг збагнути нечіткий обрис перемоги. Ми доклали чимало зусиль, адже, крім того, щоб збадьорити падишаха, хотіли заволодіти його увагою, щоб поділитися своїми ідеями, які плекали стільки років. Кожний наступний вечір Ходжа посилював мерзотність своїх оповідок, які вже почали мені набридати, та я помітив, як падишах із задоволенням вислуховує і наші ідеї, навмисне вплетені в оповідки.
Виїзди на полювання розпочалися за тиждень з початку нашого походу. Для цього разом із військом було споряджено й групу єгерів, які заздалегідь об'їжджали довкола у пошуку гарних для полювання місць. Після того ми з падишахом та іншими мисливцями залишали військо й прямували до гаю, який славився своїми газелями, чи виїздили в підгір'я, куди заганяли кабанів, чи до лісу, де було повно лисиць і русаків. Після таких недовготривалих вояжів, ми урочисто, як увінчаний перемогою на полі бою аскер, поверталися до війська, падишаха вітала підлегла орда, а ми прямували за ним. Ходжа презирливо засуджував ці урочистості, в той час як я тішився. У нічних сутінках мені приємніше було розмовляти з падишахом про успіхи на полюванні, ніж обговорювати військову тему, стан селищ, якими пройшла орда чи противник. Потім починалися моторошні оповідки Ходжі, він скаржився на пусті балачки та пророцтва. Мене ж, до речі, як і всіх навколо, почало дратувати, що довіра падишаха до Ходжевих оповідок, сповнених набридлих ідей, непомірно зростала.
Та на долю мені випало стати свідком гіршого! Ми знову полювали, всіх жителів селища, біля якого ми розважалися, погнали до лісу, щоб вони криками та брязкотом зігнали оленів і кабанів до нашої засідки, де ми чекали на конях, однак уже була обідня година, а ми так і не зустріли звіра. Виснажений спекою падишах звернувся до Ходжі, щоб той розповідав свої історії. Ми йшли повільно, до вух долинало брязкотіння бляшанок, і зупинилися біля села, де жили християни. Я помітив, як Ходжа звернувся до падишаха, вказуючи на один опустілий будинок, через деякий час з нього вийшов немічний старий, який, кульгаючи, підійшов до нас.
Ходжа накинувся на старого з питаннями, не даючи йому можливості подумати: «Що є найбільшим гріхом у твоєму житті? Яку ницість ти скоїв?» Чоловік белькотів якоюсь ламаною слов'янською мовою, а перекладач з неймовірними зусиллями перекладав нам, що старий вважав себе правовірною, малогрішною людиною. Та Ходжа не вгавав, із незрозумілою лютістю він вимагав від нещасного сповіді. Старий, збагнувши, що падишаху хочеться знати його гріхи, визнав себе винним. Старий зізнався, що чинив зле, адже він теж разом з односельчанами мав іти до лісу та гнати звіра для полювання падишаха, справді, він винний, але в нього своя правда — нікудишнє здоров'я, не ті роки, щоб бігати весь день лісом. Він тримався за серце, просив прощення, та Ходжа розізлився. Заволав, що питає не про це, а про справжні гріхи, однак старий стояв як укопаний, ніби не розуміючи запитання, яке повторював перекладач, лише тримався за серце. Старого відвели. Притягли наступного. Та почувши те саме, Ходжа позеленів. Щоб полегшити завдання, Ходжа, як приклад, почав переказувати прикрі вчинки з мого дитинства — провини, наклепи на братів, які я вигадував, щоб батьки любили більше мене, любовні пригоди в студентські роки, і робив це так, ніби переказував життя невідомого, я ж з відразою та деяким сум'яттям згадував дні, коли ми переживали чуму, і мене огортував смуток, як і тоді, коли я писав цю книгу. Ходжа дещо заспокоївся, коли останній з приведених, кульгавий селянин, розповів, як колись він підглядав за жінками, які милися в потічку. Ось так «вони» поводяться, коли на них тиснеш, можемо поспостерігати, ми знаємо, що в їхніх головах і тому подібне. Мені хотілося вірити, що Ходжева дурість не поширюється на падишаха. Однак падишаха це теж зацікавило. Через два дні, під час полювання, коли ми гналися за оленем, ситуація повторилася, можливо, тому, що падишах не встояв перед умовляннями Ходжі, а можливо, тому, що допит поглинув його увагу ще більше, аніж я гадав. Військо перейшло Дунай, і ми знову опинилися у християнському селі, цього разу місцеве населення розмовляло мовою, що мала латинське коріння. Питання Ходжі ні в чому не відрізнялися. Спочатку у мене навіть не виникало бажання слухати підтримуваний падишахом допит цього дивного судді, питання котрого нагадували мені власну злість, з якою я під час чуми примушував Ходжу писати про непристойні вчинки. Мене пойняла нестерпна відраза. Я злився не стільки на Ходжу, як на падишаха, який повірив моєму двійникові і не міг утриматися, щоб не стати свідком цієї ницої гри. Та треба сказати, незабаром я теж піддався цій потворній справі, для виправдання переконував, що, просто слухаючи, я не чинитиму зле, тому й підійшов до них. Гріхи та недобрі вчинки, про які розповідали мовою, що здавалася мені солодшою за мед, переважно були схожі — дрібні крадіжки, наклепи та поодинокі перелюбства!