Під вечір Ходжа заявив, що селяни приховували чи замовчували тяжкі провини: «В свій час я чинив і не таке!» — виправдовувався він. Відповідно й вони мають нести за плечима важкі гріхи, ба страшніші за наші. А щоб дізнатися правду і переконати в цьому падишаха, він зважився навіть на насилля, все заради того, щоб показати відмінності між «нами» та «ними».
Подальші дні минули у справжньому терорі, який влаштував Ходжа, він божеволів з кожним наступним днем, добряче перегинаючи палку. Звісно, раніше це не виходило за межі гри, ми були схожі на двох підлітків, що чванилися одне перед одним, кидаючи в'їдливі жарти. Допити були схожі на замальовки до Ортаоюн,[53] здавалося, що ми розігрували їх навмисне, заради забави під час полювання, та з часом ця гра перетворилася на своєрідний обов'язковий ритуал, який виснажував не тільки наші тіла, а й душі. Селяни були у розпачі, вони тремтіли від Ходжевих запитань та безпідставного гніву. Якби ж вони знали, що від них вимагають, то, можливо, давали б чітку відповідь. Я неодноразово спостерігав за беззубими немічними дідами, яких зганяли на сільський майдан, їх бив страх перед допитом про надумані чи справжні вчинки-гріхи, від чого вони кидали навкруги безпорадні погляди, молячи про допомогу; бачив я і молодих, які нервово поводились, бо ж наперед знали, що їхні зізнання викликатимуть лише сумнів і недовіру. Ця картина нагадувала мені власний досвід, коли Ходжа гнівно волав, що не може збагнути, як я можу бути таким схожим на нього, і, читаючи мою писанину, він штовхав мене в плече, ніби жартуючи, примовляв: «Дограєшся ти в мене!» Однак зараз Ходжа вже достеменно знав, чого хотів і на який результат розраховував. Він вдавався до нових методів: раптово зупиняв того, хто намагався покаятися, заявляючи, що все сказане брехня, та віддавав невільника аскерам для допиту. Наступного Ходжа знову звинувачував у брехні, запевняючи, що сам товариш опитуваного спіймав був його на плітках. Траплялося й таке, що Ходжа допитував зразу двох. Та від цього він ще більше лютував, бо, попри жорстокість військових, зізнання йому домогтися все одно не вдавалося, мало того, селяни соромилися присутності одне одного.
Почався період заливних дощів, і я, здається, вже звик до того, що відбувалося навкруги. Згадую, як промоклі до кісток селяни, знесилені від лютої колотнечі, неспроможні щось сказати і навіть не бажаючи цього робити, стояли у багні на сільському майдані. На полювання ми майже не їздили. А коли й траплялася така нагода, падишах починав сумувати за вбитою поміж диких вепрів газеллю, прекрасні очі якої залишали прикрий спомин у душі. Зізнаюсь, наші голови тоді були затуркані не пригодами під час полювання, а цими клятими допитами, до яких готувалися надзвичайно серйозно, заздалегідь, як до виснажливого великого полювання. Вечори минали в розмовах, під час яких Ходжа виливав мені душу, ніби сповідувався за скоєне впродовж дня. Так, йому, виявляється, теж було прикро, та він не мав поганого наміру, лише хотів добути свідчення, інформацію, знання, корисні нам усім і падишаху зокрема — чому ці селяни приховують правду? А якось він заявив, що варто організувати подібне і в мусульманському селищі. Однак нічого з цього не вийшло: мусульмани відповідали точнісінько так, як і їхні сусіди-християни, розповідали подібні історії, зізнавалися у подібних провинах-гріхах. Якось, а то був один з тих надокучливих дощових днів, Ходжа сказав, що ці селяни — несправжні мусульмани.