Терпів сім років. І якби не розхитана нервова система та не передчуття неминучої чистки оточення, мабуть, і далі б терпів, йшов до кінця, адже, проходячи повз двері, відчинені падишахом, я ніби торкався свого колишнього образу, який прагнув забути. Спочатку на запитання про людську сутність я переконливо відповідав, що це не важливо, адже головне — вчинки людини. Швидше за все, падишах увійшов у мою свідомість цією стежкою! Він попросив мене розповісти про Італію — країну, куди Ходжа утік, а коли я відрізав, що нічого не знаю, падишах не на жарт розійшовся. Адже Ходжа казав падишахові, що все мені розповідає, і не варто так перейматися, можна просто згадати його перекази. Я знову описав падишахові його дитинство, поділився приємними спогадами, які частково використав у цій книжці. Я спокійно розповідав, а падишах уважно слухав як цікавого оповідача, та з часом почав сприймати мене як його. Запитував про те, що могло бути відоме лише йому, і вимагав негайно відповідати на запитання: наприклад, цікавився, після чого його сестра почала заїкатися, чому не був прийнятий до Падуанського університету, в якого кольору одяг убрався старший брат, коли вперше пішли дивитися феєрверк у Венеції? Ми з падишахом каталися на човні, гуляли біля басейну з лататтям та жабами чи вздовж срібних кліток з нахабними мавпами, чи в саду, де нас захоплювали спогади, адже колись ми гуляли там утрьох. Тоді падишах, який тішився з мінливої гри квіток та історій, що засіли в нашій пам'яті, ставав відвертішим, згадував його як доброго товариша і відкрився мені. «То добре, — казав падишах, — що він утік, бо попри його цікаві розваги, я мав намір стратити його через занадто велику зверхність». А ще через деякий час султан своїми більш м'якими, аніж гнівними, одкровеннями налякав мене, не збагну, про кого з нас йшла мова. Казав, що бували дні, коли хотів убити його через те, що він не пізнав самого себе, а тої фатальної ночі мало не піднявся кликати катів! А ще додав, що я, виявляється, зовсім не гордовитий; не вважаю себе найрозумнішим та найкмітливішим у світі, що не прагнув тлумачити жахи чуми заради своєї вигоди; не зводив людей розповідями про малолітнього короля, якого посадили на палю, не мав нікого, кому б, повернувшися додому, міг переказати сновидіння падишаха, твердив мені, що я не такий, як він, не огортаю свідомість оточуючих дилемою «ми — вони»! А багато років тому, коли ми на березі Золотого Рогу організували феєрверкове видовище, на ньому був і восьмирічний падишах; його на чорному небосхилі переміг мій диявол, потім приєднався до нього, і вони разом полинули у країну, де сподіваються мати спокій. А якось під час тих частих прогулянок до саду він запитав: «Невже треба бути падишахом, щоб зрозуміти, що люди, які живуть у різних куточках світу з різними кліматичними умовами, можуть бути схожими одне на одного?!» Мене заціпило, а він знову і знову закидав запитаннями, ніби хотів вивідати істину, і нарешті вигукнув: «Найкращим доказом схожості є можливість помінятися місцями!» Здавалося, всьому настав кінець.
Власне, я не збирався відійти від справ, бо сподівався, що падишахові, як і мені, вдасться забути його, хотів заробити ще грошей, мене все влаштовувало, бо звик до страху невизначеності. Однак трапилося неминуче. Якось, полюючи на зайця у лісі, ми заблукали, і падишах ні з того ні з сього напав на мене. На очах усіх (а в почті, як завжди, були і підлі інтригани) намагався залізти мені в душу. Мені здалося, що він прагне позбавити мене нажитого добра і розігнати нас усіх під три чорти. Мені було моторошно. А коли падишах нагадав мені про мережану скатертину, яка вкривала стіл, за котрим він снідав у дитинстві; про те, як йому мало не знесли голову, прагнучи навернути до ісламу, коли падишах благав написати книгу і розповісти про вигляд з його вікна, з умовою, що розповідатиму від себе, — я вирішив тікати.