Гість зашарівся і, виправдовуючись, сказав, що вміє так-сяк читати турецькою і йому не терпиться читати про нього. Ми піднялися до моєї кімнати, вікна якої виходили в садок. Сівши за стіл, я швидко знайшов книгу, яку закинув шістнадцять років тому, і поклав гостеві перед очі. Турецькою він читав поганенько. Гість занурився у мою книжку з жагою, яку я бачив у багатьох мандрівників і яка виводила мене з себе, дізнатися щось нове, незвичайне, однак таке, що не суперечить їх здоровому глузду й очікуваному сприйняттю. Я залишив гостя на самоті, а сам вийшов у сад і сів так, щоб він перебував у полі мого зору. За десять хвилин він вистромився з вікна і закричав: «Відразу помітно, що ви ніколи не були у нас в Італії!» А через мить він вже забув про мене. У саду я просидів майже три години, час від часу поглядаючи на гостя, з надією, що ось-ось він закінчить читати. Коли він перегорнув останню сторінку, я побачив його приголомшення — гість усе зрозумів. Кілька разів він повторив назву білої фортеці та болота, яке проковтнуло нашу зброю, навіть почав говорити італійською. А потім, щоб бодай якось оговтатися, він довго дивився у вікно. Я ж не зводив з нього очей, мене тішило, що погляд мого гостя, як це часто буває з багатьма з нас, розчиняється, він нічого не бачить у безмежності. Раптом його очі загорілися, здавалося, вигляд з вікна чарував його. Так, кмітливий читач відразу збагнув, що мій гість був далеко не дурень, як те мені здалося на початку нашого знайомства. Він, як божевільний, узявся гортати сторінки, я ж чекав, поки він знайде те, що шукав. Потім погляд мого гостя знову впав на вікно: що цікавого він там побачив? Звісно, любий читачу, я знав:
«Покрита перламутром таця на столі була заповнена персиками й вишнями, поруч стояла плетена софа, на якій такого ж зеленкуватого, як віконна рама, кольору лежали пухові подушки, а далі з вікна, охоплена полум'ям вишень та олив, виднілася криниця, на жолоб якої сів горобець. А ще далі на високій гілці кремезного горіха розгойдувалися орелі…»
1984–1985