— А, ось ви де, — промовив Дімов. — Правильно зробили, що повернулися сюди. Я вас відразу знайшов. Ну як, були внизу?
— Був, — відповів Павлиш. Потрібно було покласти записку на місце. Він зробив крок до машинки.
— Що-небудь сталося? — запитав Дімов. — Ви засмучені?
Павлиш протягнув уже руку з запискою до машинки, але повернувся. Чи є сенс таїтися? Він передав записку Дімову.
— Ага, це їх приватне листування. — Дімов показав на машинку. — А ви випадково узяли записку, бо машина запрацювала, а ви вирішили, що це я вас розшукую, правда?
Павлиш кивнув.
— А прочитавши, природно, засмутилися. Бо кожному з нас неприємно, якщо його не хочуть бачити, навіть якщо до цього є достатні підстави.
Дімов перехопив погляд Павлиша, кинутий на фотографію в нефритовій рамці.
— Ви з нею були знайомі?
— Так.
— Коли ви познайомилися? Повірте, мною рухає не пуста цікавість. І якщо в цьому немає секрету, я хотів би знати, як і коли це було. Річ у тому, що Марина — моя підлегла…
— Ніякої таємниці тут немає, — пояснив Павлиш. — Півроку тому я був на Місяці, в Селенопорті. Там якраз відбувся карнавал. І зовсім випадково під час цього карнавалу я познайомився з Мариною.
— Ну, тепер усе ясно.
— Знайомство було коротким і дивним. Вона зникла…
— Не треба, я все знаю. Усе знаю.
Павлиш здивувався власному тону. Він немов виправдовувався перед Дімовим.
— І ви знали, що вона буде тут?
— Вона попросила мене її не розшукувати.
Павлишу показалося, що він уловив кепкування в очах Дімова.
— А як ви дізналися, що вона на Проекті?
— Я б все одно прилетів сюди. Спіро попросив мене перегнати вантажівку, а у мене був вільний час. Коли він зі мною розмовляв, з пакунка з поштою випало кілька листів. На одному конверті я побачив ім’я Марини Кім. І мені стало цікаво. Очевидно, я мав із самого початку запитати вас про неї, але я подумав, що вона прийде за поштою і тоді я її побачу. До того ж я не вважав, що маю право. Адже я з нею майже не знайомий.
— Я бачив її сьогодні, — вимовив Дімов, кладучи записку в приймач машинки. — Розмовляв. Але мене вона не попереджала.
— Вона має право не бачити мене.
— Авжеж, колеґо. До того ж ви все одно не змогли б її сьогодні побачити, вона відлетіла до себе.
— Це далеко?
— Не дуже. Отже, вона не хоче вас бачити… Так, до цього мають бути вагомі причини. І ми не маємо права порушувати волю жінки, чим би це не було викликано. Навіть якщо це примха, правда?
— Я згоден з вами.
— От і чудово. Давайте поговоримо про Станцію. Вам як біологові буде цікаво з нею ознайомитися. У вас напевно вже виникли перші питання.
Дімов явно не хотів продовжувати розмову про Марину.
— Ну що ж, раз Марина — тема заборонена…
— Ви занадто категоричні, колеґо.
— Я не наполягаю. Тоді я запитаю вас про Сандру. Я там не все зрозумів. Сандра попливла з акулами. А Єрихонський зник.
— Нічого дивного. Єрихонський страшно переживає за Сандру.
— Ви дресируєте місцевих тварин?
— Ви що конкретно маєте на увазі?
— Там були акули. Сандра попливла на одній з акул.
— Сідайте, — запропонував Дімов і сам усівся в крісло.
Павлиш наслідував його приклад. За що Марина ображена на нього? Чим він заслужив таку немилість?
— Почнемо з початку. Так завжди краще, — вирішив Дімов. — Ви палите. Я сам не палю, але люблю, коли палять у моїй присутності. Вам знайомі роботи Геворкяна?
Павлиш відразу згадав про портрет у великому залі… Кущисті брови над темними глибокими очними ямками.
— Лише в загальних рисах. Я весь час на кораблях…
— Ясно. Я теж не встигаю стежити за подіями в суміжних науках. Ну а про біоформування ви чули?
— Авжеж, — занадто швидко відгукнувся Павлиш.
— Ясно, — сказав Дімов, — в найзагальніших рисах. І не потрібно виправдовуватися. Наприклад, ви самі в чому спеціалізуєтеся? Я ставлю це питання, майже напевно знаючи, що відповідь буде позитивною. Інакше ви були б переконаним неробою, вічним пасажиром, який іноді лікує подряпини та вміє вмикати діагност.
— Минулого року я стажувався у Сінха по реанімації, — відповів Павлиш. — А зараз велику відпустку провів на Короні. Вони цікаво працюють. За цим велике майбутнє.
— Сінх, здається, у Бомбеї?
— У Калькутті.
— От бачите, світ не такий уже великий. Колись у нього працювала Сандра.
— Мабуть, після мене.
— А про Корону в мене найслабкіше уявлення. І не тому, що мені це нецікаво. Руки не доходять. Отже не осудіть, якщо я розповідатиму вам про наші справи дещо детальніше, ніж вам здасться необхідним. Коли ви що-небудь з моєї розповіді вже знаєте, то терпіть. Я не терплю, коли мене перебивають.