Павлиш обернувся до Вана й побачив, що той перестав розкладати пошту і спостерігав за ним.
Двері відчинилися й увійшов чоловік у блакитному халаті й хірургічній блакитній шапочці.
— Ван, — сказав він, — невже пошту привезли?
— Як у вас справи? — спитав Ван. — Краще йому?
— Ласти є ласти, — відповів чоловік у блакитному халаті. — За один день не вилікуєш. Так що ж із поштою?
— Зараз іду. Трохи залишилося.
— А мені що-небудь є?
— Почекай трохи.
— Чудово, — вимовив хірург. — Іншої відповіді від тебе й не чекав. — Він пригладив короткі вусики, провів долонею по вузькій борідці. — Ви вантажівкою прилетіли? — обернувся він до Павлиша.
— Так. Замість Спіро.
— Дуже приємно, колеґо. Надовго до нас? А то підшукаємо вам роботу.
— Приємно усвідомлювати, — сказав Павлиш, — що, куди я не потраплю, мені відразу пропонують роботу, навіть не запитуючи, чи добрий я працівник.
— Добрий, — переконано заявив хірург. — Інтуїція нас ніколи не обманює. А я Єрихонський. Мій прадід був священиком.
— А чому мені про це треба знати?
— Я завжди кажу так, представляючись, щоб уникнути зайвих жартів. Це церковне прізвище.
Павлиш знову поглянув на фотографію Марини Кім, немов хотів переконатися, чи не розчинилася вона. Скоро він її побачить. Може, через кілька хвилин. Чи здивується вона? Чи згадає гусара Павлиша? Звичайно, можна запитати Вана, але не хочеться.
— Все, — підвів риску Ван, — ходімо. Ви йдете з нами, Павлишу?
Вони ступили в просторий зал, освітлений низкою вирубаних у скелі вікон. Підлога залу вкрита блакитним пластиком. У далекому кінці стояли довгий стіл і два ряди стільців, ближче до дверей — стіл для пінг-понгу з провислою сіткою. Ван поставив сумку на стіл і почав послідовно, немов виконуючи ритуал, виймати стоси пошти й розкладати їх у ряд.
— Я покличу людей, — запропонував Єрихонський.
— Самі прийдуть, — відповів Ван. — Не квапся.
Але Єрихонський його не послухався. Він підійшов до стіни, відсунув кришку невеликої ніші й увімкнув дзвінок, звук якого переривчасто понісся по коридорах і залах Станції.
Над пінг-понговим столом в ряд висіли портрети, ніби портрети предків у фамільному замку. І це було незвичайно. Павлиш почав роздивлятися їх.
Похмура вилицювата людина років сорока, з наполегливими світлими очима. Іван Грунін. За ним старий, очі якого затінені густими кущистими бровами, — Армен Геворкян. Наступний портрет зображував зовсім молодого хлопця з дивовижними блакитними очима й гострим підборіддям. Драч. Щось об’єднувало цих людей і робило близькими, шанованими на цій Станції. Вони зробили щось важливе в тому, чим займаються інші, може, вони були дружні з Дімовим чи Єрихонським… Зараз прийдуть люди, які почули дзеленчання дзвоника. Увійде й Марина. Павлиш відійшов чимдалі від пінг-понгового столу, але не спускав очей з довгого блакитного конверта, який призначався Марині. Він лежав поверх найтоншої купки.
Першими в залі з’явилися два медики в таких же блакитних халатах, як Єрихонський. Павлиш намагався не дивитися на двері й думати про сторонні речі: наприклад, чи зручно грати в пінг-понг при такій малій силі тяжіння? Чи то треба обтяжувати кульку, чи то звикати до уповільнених стрибків. Рухи в людей на Проекті були куди плавнішими й ширшими, ніж на Землі.
Медики відразу кинулися до столу, але Ван зупинив їх:
— Почекайте, поки всі зберуться. Ви ж знаєте…
Ван явно був формалістом і прихильником ритуалу.
На мить Павлишу показалося, що увійшла Марина. Дівчина була чорноволосою, стрункою, смуглявою, але на цьому її схожість з Мариною кінчалася. У неї було мокре волосся, а біле сарі подекуди прилипло до вологої шкіри.
— Ти обов’язково простудишся, Сандро, — сварливо сказав Єрихонський.