Він біг по кромці берега, під ногами хрускотів лід, йому здалося, що в чорному ілюмінаторі сховища промайнуло чиєсь обличчя. Якщо його побачили, то встигнуть відчинити двері.
Люк був відкритий. Павлиш закрив його за собою й притулився до нього спиною, намагаючись перевести дух. Тепер залишалося лише натиснути на кнопку, впустити в перехідник повітря, відкрити внутрішній люк, розповісти про усе й почути рівний голос Вана: «Я ж попереджав про обережність».
Але Павлиш не встиг протягнути руку до кнопки повітродуву, як відчув, що люк за спиною повільно відкривається.
Найрозумнішим у цей момент було знову закрити люк. Потягнути за важіль і закрити. Але Павлиш утратив цілковите самовладання. Він побачив, що за край люка тримається чорне блискуче щупальце. І він кинувся вперед, щоб відкрити внутрішній люк і сховатися в сховище. Він знав, що внутрішній люк не відкриється, поки перехідник не наповниться повітрям, але сподівався на те, що усередині вже знають про те, що відбувається і тому відключать автоматику.
Люк не піддався. У перехіднику стало темніше. Черепаха заповнила собою зовнішній отвір. Павлиш обернувся, притиснувся спиною до внутрішнього люка і підняв руки перед грудьми, хоча розумів, що щупальця черепахи куди сильніші за його руки. Справу вирішували секунди. Чи зрозуміли нарешті там, усередині, в чому справа?
У перехіднику спалахнуло світло. Павлиш побачив, що черепаха вчепилася щупальцем у важіль зовнішнього люка, замикає його. Інше щупальце кінцем лежало на вимикачі. Виявляється, світло увімкнула черепаха.
— Я за вами від самого гейзера гнався, — вимовила черепаха. — Ви що, не бачили? Чи, може, злякалися?
Повітря з шелестінням заповнювало перехідник. Голос черепахи виходив з-під півкулі на її панцирі.
— А на вулиці я кричати не можу, — пояснила черепаха, — у мене говорилка малопотужна. Ви тут новенький?
Внутрішній люк пішов убік. Павлиш не втримав рівноваги, і черепаха підтримала його щупальцем.
— Ну й гнали ж ви, — сказав Ван, не приховуючи зловтіхи, — ну і мчали. Місцеві форми життя страхітливо діють на відважний Далекий флот.
— Не біг, а планомірно відступав, — поправив його Пфлюґ. Він був у фартусі. Над каструлями піднімався апетитний димок. На столі були розставлені тарілки. — Ти вечерятимеш з нами, Нільсе?
Біоформ-черепаха відповіла глухим механічним голосом:
— Не знущайся, Гансе. Ти що, не здогадуєшся, як мені іноді хочеться нажертися? Чи хоч би сісти по-людськи за стіл. Дивна річ: організму це не потрібно, а мозок усе пам’ятає, навіть смак черешні або березового соку. Ти коли-небудь пив березовий сік?
— Хіба в Норвегії є берези? — здивувався Єрихонський.
— У Норвегії багато чого є, у тому числі берези, — відповів біоформ. Він протягнув Павлишу довге щупальце, доторкнувся до руки й додав: — Вважайте, що ми знайомі. Нільс Хрістіансон. Я не хотів вас налякати.
— У мене тремтять коліна, — признався Павлиш.
— У мене теж би тремтіли. Я винен, що не розповів про Нільса, — сказав Єрихонський. — Коли живеш тут місяць за місяцем, настільки звикаєш до буденності біоформів і взагалі усього, що нас оточує. Тим більше що я сильно розсердився на тебе, Нільсе. Ти навіщо ганяв діагноста? Турбуєшся про здоров’я? Що тобі варто було викликати мене зі Станції? Я б негайно прилетів. До речі, Дімов теж тобою невдоволений. Ти вже три дні не виходив на зв’язок.
— Я сидів у кратері вулкану, — пояснив Нільс, — лише годину тому повернувся. А користувався діагностом, бо доводилося випробовувати себе при великих температурах. Я тобі все потім викладу. А тепер ви мені скажіть: що нового? Листи з Землі були?
— Лист у мене, — відповів Пфлюґ. — Закінчу з обідом, дам.
— Добре. А я доки скористаюся рацією. — І біоформ швидко підкотився до рації в кутку. — Мені треба поговорити з Дімовим і сейсмологами. На Станції зараз хто із сейсмологів?
— Усі там, — сказав Ван. — А що? Буде землетрус?
— Катастрофічний. Взагалі-то весь цей острів може злетіти в повітря. Ні, не сьогодні, напруга ще терпима. Мені треба звірити деякі цифри з сейсмологами.
Нільс увімкнув передавач. Він викликав Дімова, потім сейсмологів. Він сипав цифрами й формулами, немов вони лежали у нього в мозку шарами, акуратно пов’язані мотузкою, і Павлиш подумав, як швидко зникає страх. Ось він уже сам собі сказав: «Нільс увімкнув передавач». А ще п’ятнадцять хвилин тому він мчався з усіх ніг від цього Нільса, щоб Нільс його не з’їв.
— Драч був на нього схожий. І Грунін теж. Ви пам’ятаєте, Дімов вам розповідав? — промовив тихо Єрихонський.
— Вдосвіта прийде флаєр із сейсмологом, — оголосив Нільс, вимикаючи рацію. — Дімов просив попередити підводників.
— Ти можеш їх запеленгувати? — спитав Ван Єрихонського.
— Ні. Сандра ніколи з собою рацію не бере. Їй вона, бачте, заважає. — Єрихонський був стривожений.
— А ви де живете, Нільсе? — запитав Павлиш біоформа.
— Мені ніде не треба жити, — відповів той. — Я не сплю. І майже не їм. Я ходжу. Працюю. Іноді приходжу сюди, якщо скучу. Завтра, напевно, з’їжджу з вами на Станцію.
Вони швидко повечеряли, потім влаштувалися на матах у задньому відсіку сховища. Нільс теж залишився у сховищі зовні біля рації. Він читав. Йдучи спати, Павлиш поглянув на нього. Метрова півкуля, подряпана, роз’їдена жаром і кислотами, побита камінням, підкотилася до стіни, притиснула до неї щупальцями розкриту книгу і час від часу перевертала сторінки третім щупальцем, що вискакує блискавкою з панцира і зникає в ньому.
У спальному відсіку було напівтемно. Сопів Пфлюґ, Єрихонський спав спокійно, склавши руки на животі. Ван посунувся, звільняючи місце Павлишу.
— Спати пора, — сказав із-за загородки Нільс.
— Ти став піклуватися про наш режим? — спитав Ван.
— Ні. Мені просто приємно, що я можу комусь щось сказати. І не формули або спостереження, а щось буденне. Наприклад: Машо, передай компот. Чи: Ване, спи, завтра рано вставати.
Павлиш промучився ще кілька хвилин, потім спитав Вана:
— А Марина Кім далеко звідси?
Ван не відповів. Напевно, заснув.
Павлиш прокинувся від підземного поштовху. Інші вже встали. Пфлюґ гримів бляшанками, збираючись на полювання.
— Павлишу, ти прокинувся? — запитав Єрихонський.
— Іду.
З-за перегородки тягнуло пахучою кавою.
Павлиш підійшов до вікна, що виходило до моря. Берег дивно перетворився за ніч. Він був покритий снігом. Затока замерзла до самих рифів, об які билися хвилі, а по запоні снігу, що вкривала крижаний панцир затоки, тягнулися чорні нитки тріщин. Уздовж берега по снігу брів Нільс, залишаючи за собою дивний слід, немов по цілині проїхав віз.
Поснідавши, Павлиш одягнувся і вийшов назовні. Сонце вибралося з-за хмар, і сніг почав танути. Над чорним, покритим багном схилом підіймалася легка пара. Сніг похрускував під підошвами.
Пфлюґ сидів навпочіпки, щось виколупуючи ножем зі снігу.
— Сьогодні ми з вами зробимо принаймні три великі відкриття, — сказав він Павлишу. Голос в шоломофоні звучав захоплено.
— Чому тільки три? — запитав Павлиш.
— Я сюди приїжджаю восьмий раз і кожного разу знаходжу по три незнайомі науці сімейства. Хіба це не прекрасно?
Чорною точкою позначився на небі флаєр. Сонце припікало, і Павлиш зменшив температуру обігріву. Біла хмарка повільно повзла по небу, і флаєр підпірнув під неї, спускаючись до сховища.
Прилетів Дімов із сейсмологом Гогією.
— Де Нільс? — запитав він Павлиша, привітавшись.
— Напевно, поліз у кратер.
— Погані новини, — вимовив Гогія. Він був молодий, худий і легко червонів. — Нільс має рацію. Напруга в корі росте швидше, ніж ми вважали. Епіцентр кілометрах у ста звідси. Станції не торкнеться.