Дмитро Іванович, мабуть, перебільшував. То була не нещадність, а сила, внутрішня сила, жага життя, неспита, міцно стиснута, певність себе, енергія, яка ще не знає, чим закінчиться. Отій його внутрішній силі, карбованості думок і вчинків відповідала навіть зовнішність. У Борозни майже атлетична статура, велике смагляве обличчя, воно грубе, мовби тесане сокирою — багато кутів, багато прямих ліній: широкий, майже квадратний лоб, велика чорна борода клинцем, чорне цупке волосся без проділу; очі великі, чорні, ще й з якимись краплинами — очі цікавої здорової людини, яка переливає через них світ, одбирає потрібне й рішуче відтручає все, що, на її думку, хибне або зайве. Ті очі, здається, розуміють усе, дивляться на світ мудро й проникливе, і в них нема цинізму, а тільки щирість і допитливість, неспожитий захват світом, про який знають багато й доброго, і недоброго, але оте недобре просто не беруть до уваги, а ще в них — певність, що їх обдурити не зважиться ніхто. Такий був Борозна, проте трохи не таким бачив його Марченко. Він бачив у ньому тільки силу, грубість, практичність, він трохи торопів перед ним і, може, тому виробив щодо нього лінію поведінки теж грубувату, сухувату, ділову, хоч знову ж до певної міри — боявся, щоб її не прийняли за ревнощі, боязкість сильного суперника.
Отож він тільки знизав плечима, поговорив ще кілька хвилин і подався у сусідню кімнату, куди щойно пішла Світлана Кузьмівна Хорол, його неофіційний заступник, один з найдавніших працівників лабораторії. Вона починала разом з Дмитром Івановичем; у тому, що перекипіло, одкристалізувалося, перейшло в інший стан, дістало обгрунтування в оцій лабораторії, — частка і її праці.
Вона погодилася неохоче — й Дмитро Іванович знав чому, як знав і те, що, погодившись, зробить усе сумлінно, її не треба підганяти, їй не треба обридати, вона сама прийде до нього, візьме його розробки, уважно вислухає й пунктуально та неухильно виконає все. Й Дмитро Іванович теж не сказав нічого.
Вони стояли біля відчиненого вікна, вітер гойдав цупку жовту фіранку, за вікном на в'язовій, унизаній молоденькими мережаними листочками гілці відчайдушне співав чорний ротатий шпак, десь унизу галасували горобці — весна вливалася у вікно широким потоком, співом і запахами, бадьорою свіжістю і глибоко притлумленою млостю.
— Весна… Ще одна весна, — сказала замріяно й трохи сумно Світлана Кузьмівна.
Що стояло за тими словами, за тим смутком, Марченко розгадати не зміг: жаль за минулими роками, докір йому, — та й не встиг, бо Хорол якось ураз, немов подолавши щось у собі, повернулася до нього, в її очах стрибнули злякані, майже відчайдушні вогники, і вона швидко мовила:
— Давайте завтра поїдемо по сон. Ми стільки разів збиралися…
Дмитро Іванович чомусь здригнувся, подивився на Хорол трохи розгублено, трохи ніяково.
— Не знаю. Чи зможе поїхати жінка.
І в ту мить прочитав по Світланиних очах, що вона його дружину не запрошувала. Це збентежило його, він розгубився в першу мить. Та й було чого. Тут все було страшенно заплутане. А може, просте, занадто просте… Світлана Кузьмівна Хорол, старший науковий співробітник, заміжня жінка, мати майже дорослої дочки, любила його оддавна. Це знали всі в лабораторії і в інституті, до цього звикли, коли й жартували на їхню адресу, то легенько, потураючи. Вона любила його дивною любов'ю, їй було досить, що вони працюють поруч, що він її (її — в очах інших, тобто оце «її» було досить умовне, можна сказати, тільки дружнє) не зраджує (не зраджує дружбу, приязнь, і тільки), іншого вона не прагнула, інші почуття не змагали її. Може, він сам був тому причиною, що за стільки років не пішов далі, охолодив її до споглядання їхньої любові. Спочатку її любов тривожила Дмитра Івановича, хоч і якось дивно — серце не трепетало, а тільки коли думав про Світлану, ставало гарно, тепло на душі. Він нічого не порушив, міг чесно подивитися в очі своїй дружині і Світ — ланиному чоловікові, щиро обуритись на їхні ревнощі: «Я не винен, серцю не закажеш, а переступати ми нічого не переступили», — бо й справді, хіба не мають права люди симпатизувати одне одному і в той же час залишатися на чистих берегах. Вони й залишалися на них. Йому так гарно на них мріялося… Та врешті й ця мрія стала звичною. Проте вона не згасла, так і залишилося в житті Марченка щось небуденне, немовби недозволене, яке він міг і може будь — коли зробити дозволеним. Але навіть отаке, приспане почуття додавало їм обом якоїсь таїни, якоїсь душевної мрійливості.