Дмитро Іванович подумав, що Ірина Михайлівна добре сказала про те, що в світі погано жити людині, коли її не зігріває тепло сердець інших близьких їй людей. Вона не могла сказати просто так, не відчувши цього. Вона ніколи не казала того, чого не почувала. Хоч почуття, як йому здавалося, які нею керували, не завжди були добрі.
Од молодих років вона невідь — чому жила недовірою до людей, їй здавалося, що всі хочуть її обдурити, і не стільки її, як її довірливого чоловіка. Про цю недовіру вона не раз казала дітям, через це в них виникали запеклі суперечки й навіть сварки. Вона взагалі не довіряла ніяким захопленням.
Найбільше ж його вражало, що вони з Іриною не вміли пройнятися цілковитою довірою одне до одного, двоє людей, котрим судилося прожити разом (інакше він не мислив, і це вона знала) все життя. Ірина Михайлівна наче й довіряла йому, жодного разу не впіймала його на брехні, а все ж десь у глибині її свідомості жила думка, що він може її обдурити, як дурять своїх жінок інші чоловіки.
І от щойно Ірина сказала слова, яких він уже й не сподівався од неї почути. Він подумав, що саме життя поставило їх на якусь іншу основу, іншу платформу, з якої вони вже не зійдуть… Він знав, що їм буде важко створити свій новий світ, що його легше творити з нічого, з хаосу, ніж з уламків минулого, які весь час нагадуватимуть про те минуле, лишатимуться його традиціями і які так важко склеїти в одне. Проте все ж він буде кращий навіть з тих уламків, уже усвідомлених ними трьома як уламки, ніж був би витворений з обманної блискучої фольги обіцянок чи солодких умовностей. Уреальнивши цей новий світ і самих себе в ньому, вони намагатимуться якомога більше наблизити уламки, злютувати їх, пильнуватимуть, аби ніхто не пошкодився об необтерті грані. І, основне, він творитиметься мимовільно, без насильства, без гарячих, але нічим не підпертих, надій і запеклих клятв, виконання яких вимагають від інших, і не вірять, що зможуть дотриматися їх самі. Ще він подумав, що за все те вони заплатили вельми дорогу ціну. І не сплатили ще до кінця. Ні здоров'ям Андрія, ні його роботою. Андрієві, як казали лікарі, його травма ще може відгукнутися. А в нього на роботі й взагалі не видно просвітку. З одного боку, там ніби нічого й немає, і разом з тим відчувається якесь напруження, холодність деяких людей, недовіра деяких співробітників, яку він міг би побороти тільки удачею, перемогою.
І все ж він увесь той недільний вечір прожив під враженням чогось гарного. Воно вселяло в нього певність, подібну до тієї, яку почуває солдат, коли йде вперед і знає, що добре захищений з тилу. І навіть те, чим жив останні шість років, і вся велика, нині поставлена під сумнів проблема видалася йому не такою безнадійною поряд з тим, що відбувалося в ньому самому, поряд з тими простими, непомітними змінами його поглядів на світ, на життя і насамперед на самого себе та свою сім'ю. Звичайно, він і далі шукатиме, й віддасть туди всі свої сили, але те тепер не буде схоже на останню ставку в карти. Він не відмовлявся від мети, а якимсь чином поєднував її зі своїм душевним станом, з тривогами і клопотами про близьких.
Для повного відчуття спокою, щастя йому не вистачало одного дзвінка, однієї розмови. Особливо після того, як йому подзвонив колишній співробітник, з яким тепер бачилися вряди — годи на вулиці та зборах в академії, і сказав, що знає про Марченкові невдачі й нападки на нього, підтримує його. Він милувався собою, уявляв себе людяним і хоробрим, трохи не героєм, а Дмитрові Івановичу було смішно, й він ледве дослухав його до кінця. Після цієї розмови йому особливо хотілося почути Михайлів голос. Він бачив, що дратується, починає сердитись на Михайла за його мовчанку. Звичайно, у Візира чимало своїх клопотів, але хіба він не може підскочити на годину чи бодай подзвонити! Він уже навіть подумки казав йому якісь сердиті слова, дорікав, хоч і розумів, що дорікати за те, що ти комусь набрид, принаймні смішно. Якесь охолодження, а точніше, байдужість з Михайлового боку він почував уже давненько — років півтора, а то й більше. У Михайла з'явилися нові друзі, надто він подружився з директором інституту, в якому працював, Дмитро Іванович часто заставав його у Візира; йому здавалося, що то людина нудна, холодна, то більше, його дивувало, що дотепний, живий, як ртуть, Михайло може просиджувати з ним по кілька годин. Він не раз задавав собі запитання — про що вони говорять? Звичайно ж, не про риболовлю, не про футбол, не про нову подорож Тура Хейєрдала — всього того Михайлів начальник просто не визнає. Про жіноцтво? Теж ні. Але Михайло такий, що з будь — ким знайде про що говорити.