Проте вона щодалі частіше марила дужою чоловічою рукою На своєму стані, й бачився їй жаский погляд, і чулися гарячі й ніжні слова. І, мабуть, саме через те, залишившись наодинці з Нелею, на її погляд вельми досвідченою в коханні, вона щоразу зводила розмову на непевні стежки.
— І Борозна не був у тебе дома? І ти не приходила до нього на квартиру? — допитувалася вона й червоніла при тому.
— Знаєш, роблять трохи інакше, — чомусь розсердившись, гостро відповіла Неля. — Тих, кого хочуть прив'язати до себе, на кого покладають серйозні надії, на квартиру не водять. Водять інших. А з тими вдають цнотливість.
Вона відчула, що відказала не тільки Зої, а й ще комусь, і спалахнула. Вона зрозуміла, що мислено сперечається з Борозною, відповідає на його докори, на його звинувачення. Вона сама не знала, чому весь цей час сперечається з ним, чому і в чому виправдовується. Адже все, що було між ними, давно поховано. І сьогодні вона шепотілася з Борозною зовсім не про те.
Тиждень тому Борозна нагнав її по дорозі до трамвая. Вона пам'ятає, як злякалася тоді, оглянувшись на тверді чоловічі кроки, як щось мовби рвонулося в ній, як їй в одну мить пригадалася їхня перша зустріч, коли він так само наздогнав її після сабантуя, їй стало чогось шкода, вона відчула, що ці кроки й досі мають над нею силу, і твердо сказала собі, що вони не повинні мати над нею сили. Мабуть, він помітив лякливу переміну на її обличчі і тому сказав насмішливо:
— Нелю, не лякайтеся. Я більше не буду вам набридати собою. Може, я й справді винуватий… Ну, одне слово, я не за тим прийшов. Я хочу попросити вас, щоб ви з лаборантками приготували для мене суспензію. Я сам уже не встигну та й не зумію, як треба. А гороху там наросло…
Вона здивовано й пильно подивилася на нього, він не опустив очей, хоч і зблід на виду.
— В мене є одна думка… Ви мені повірте, що нічого поганого вже не буде. Слово честі… — він важко передихнув, виказавши тим і своє хвилювання, — в яку, тобто мою честь, ви, звичайно, не вірите. Але ж, буває, вірять навіть злочинцям. — Борозна посміхнувся гірко, тільки очима. — Вважайте, що це саме такий випадок. Злочинець розкаявся… Пробачте, я не те кажу. Але в ім'я того… кращого, що було між нами, ви зробіть. А зашкодити я вже й справді не зможу, коли б навіть хотів, чи… з дурості. Я залишаю інститут… Виїжджаю звідси зовсім.
Вона тоді враз відчула, як кров відлила від серця, вона боялася, що видасть своє хвилювання й новий, вже зовсім інший страх, нахилила голову й тихо сказала:
— Добре, я зроблю.
І от сьогодні вона передала Борозні суспензію. І тепер не знала, що їй робити, їй було надзвичайно тривожно, так тривожно, що хотілося кудись утекти, десь забутися чи попросити чийогось захисту. Або бодай поради. Вона вчинила дурницю й мусить чекати, чим усе скінчиться. Отак само, подумала, мимовільний злочинець чекає кари за вчинене зло. її опанував майже містичний страх, позасвідоме передчуття якоїсь великої біди. Вона ще не знала, з якого боку постане біда, але вчувала її, як вчуває мисливець присутність хижого звіра, хоч і не бачить його. Щоправда, це передчуття було не тільки містичне, воно починалося з того, що Борозна не пішов у лабораторію радіоактивних ізотопів, де мав би виконати всю подальшу роботу. Він залишався у своїй кімнаті, десь після обіду вона не витримала й заглянула до нього, він сидів за столом і щось писав. День збігав, і Борозна з суспензією нічого не робив. Вона почала здогадуватись, що він не робив заявки в ізотопну лабораторію і не мав паспорта, і все це сповнювало її тривогою. «Тоді для чого йому суспензія?» —запитувала вона себе. Вона згадувала це, а розтривожена власними словами й думками Зоя намагалася випитати, чи був у неї на квартирі Борозна. І тому вона відказала так гостро. І Зоя розсердилася й пішла до свого столу. Невдовзі вона пішла зовсім. Неля провела п вниз, до столу вахтера — по дорозі попросила пробачення за грубість — послалася на болі голови, подивилася на щит: ключа од тридцять восьмої кімнати, кімнати, в якій працював Борозна, ще не було.
Вона пішла коридором і спустилася в підвал. Лабораторія радіоактивних ізотопів була майже порожня: тільки в останній кімнаті порався біля штативу з пробірками Костя Вечоренко, та й він, очевидно, збирався додому— навіть не додому, а на побачення чи якусь вечірку: був у новому костюмі і в галстуці. У коридорі гудів змішувач, квадратне сито бігало по колу, але воно іноді бігає й тоді, коли тут нікого немає. Двері до кімнати, у якій працювали з ядерними фотоемульсіями, радіоактивними порошками і рідинами, були зачинені. На них на товстій шворці висів лист картону з незграбно намальованим черепом і перехрещеними внизу кістками. Дотепники казали, що то Микола Яструбець, котрий відає всім отим і справді смертоносним начинням, вивішує череп, а сам спокійнісінько лягає спати.