Зачувши скрип дверей і гуркіт стільця, Борозна повернув голову. Неля побачила тільки його очі — всю нижню частину обличчя закривав круглий м'який диск респіратора — широко розкриті, чорні, налиті напругою і якимсь важким вогнем. Вона відчула, як щось закричало в ній, піднесла до уст руку, щоб не випустити той крик, і враз побачила, що очі в Борозни ще поширшали й що в них спалахнув гнів.
— Вийдіть! — закричав Борозна, і його крик, притлумлений респіратором, був глухий і незнайомий і від того ще страшніший. — Негайно вийдіть! — ще раз крикнув він.
Неля стояла, мов скам'яніла. В ту мить він потягнувся рукою до маски й вона зрозуміла, що він її зараз зірве, рвонулася з кімнати.
Вона бігла по сходах угору, спотикалася, падала, її струшували ридання, вона притискувала руки до грудей, немов намагаючись утримати в грудях серце. Вбігши до кімнати, зачинивши за собою двері, впала на стіл і тяжко заридала. Вона плакала з страху, з розпуки, з жалю та відчаю. З жалю до себе, до навіженого Борозни, до Дмитра Івановича, всіх, на кого впала ця проклята брила. Зона плакала й од того, що не знала, що їй робити. Кудись бігти, комусь заявити, але кому? Та й знову ж — боялася зробити ще гірше. Адже сам Борозна не захотів казати нікому. «Ну чому, чому він нікому не сказав, чому не зробив як годиться? — думала вона, закипаючи злістю на Борозну. — Не зробив заявки, не передав суспензію в лабораторію ізотопів». Та ледве пригас гнів, вона зрозуміла чому. Бо тоді б усі сказали, що він таки заповзявся добити Дмитра Івановича. Що він сам експериментальне вирішив підтвердити хибність шукань, які вела лабораторія. І цим би підтвердив, що це його тверда лінія, що він бажав Марченку провалу давно, що й сказав Нелі Рибченко не випадково, а з того б вийшло, що й анонімку написав теж він. Все це
так. Але нащо тоді він робить оце, коли збирається виїжджати? Нащо ризикує своїм життям? Звичайно, всі, що ризикують на цьому полі, сподіваються бути спритнішими за розгнівані атоми, сподіваються, що все якось минеться. А якщо не минеться? Певно ж. Борозна працює не з воднем, у якого пробіг в один мікрон, і, може навіть не з фосфором. Ті розгнівані, роздратовані атоми, попавши в людину, можуть затаїтися на роки. ї раптом вибухнути, спрямувати удар на мозок, на кров… Звичайно, Борозна не робить злочину. Він ризикує тільки собою.
І тут Неля переставала мислити як науковець. У ній щось зривалося, й вона знову починала гаряче проклинати Борозну й ще гарячіше благати в долі, аби вона була ласкавою й милосердною, милосерднішою за неї саму, Нелю Рибченко, аби таки все обійшлося щасливо.
Коли вона через годину спустилася вниз. Борозни там уже не було. У кімнаті пахло дезактиватором, у раковині чорніли залишки попелу — видно, Борозна спалював рештки на вогні («А носив усе і промивав руками, тут немає навіть регулювання зливу педалями!»), на поламаному столі лежало захисне скло з плексигласу. Мабуть, він його залишив до завтра. Неля важко зітхнула, вимкнула світло й пішла з кімнати.
Коротко стукнувши кісточками пальців у двері. Борозна зайшов до кабінету Марченка. У Дмитра Івановича, коли він побачив Борозну, стріпнули в очах біленькі вогники й навіть смикнулася під нижньою повікою лівого ока жилочка, але він враз приборкав хвилювання й відкрито подивився тому в очі. Це не було маскуванням, не була двоєдушність, він давно дав собі слово не помщатися Борозні, триматися з ним рівно, не похмуро й не улесливо. Звичайно, це було нелегко, він не раз помічав, що вдається у фальш, і осмикував себе.
Вказавши рукою Борозні на стілець, подивився на нього запитально, по — діловому, без помітного хвилювання.
Борозна поклав на стіл перед Марченком дві маленькі акуратні теки, жовту й зелену, зелена була товща і лежала зверху, жовта під нею.
Марченко здивувався такій, не поміченій раніше за Борозною акуратності, але не сказав нічого.
Мить повагавшись. Борозна поміняв течки місцями, розкрив жовту й дістав з неї два папірці.
— Підпишіть, будь ласка, — підсунув їх ближче до Марченка. — Це обхідний лист, а це атестаційне посвідчення.
— Ви таки надумали йти, — не розкриваючи ручки, ска — вав Дмитро Іванович.
— Не надумав, а йду. Ще використаю відпустку, покачаюся на пісочку — там такого пісочку немає, і… Одне слово, усе.
— А може, таки не йдіть? — не зовсім певно мовив Дмитро Іванович.