— У наш поспішливий вік… — докінчив він… — Усе кудись біжимо. Вже майже розучилися милуватися заходом сонця і метеликом на квітці. Зате навчилися швидко й поверхово оцінювати все: машини, костюми, пейзажі… Одне одного. Й навіть задоволені тим. Завтра буде інший костюм, інший краєвид…
— У вас, я сказала б, занадто категорична мотивація, або йди з вами в парк, або ти естетично глуха людина, — засміялася Неля, але в душі була рада, що нехай він і не сказав чогось особливого, але й не сказав банальності. Отже, хоч трохи рахувався з нею як з людиною, колегою. — А крім того, все це тому, що у людей обмаль часу.
— Зовсім навпаки, — не погодився Борозна. — У людей вивільнилось достогибелі часу. Ми не знаємо, куди подітися, чим захопитися. Цілі інститути думають, чим зайняти людей. Швидкий біг став звичкою, й більше нічого.
— Ні, тоді щось тут не те, — заперечила вона. — Нащо ж живе людина, якщо вона не знає, куди подітися?
— Ви взяли занадто глобально. Звичайно, можна брати й так: людина — породження природи, а природа не повинна цим опікуватися. Вона існує, бо вона є. Тільки людину мучить думка. Але я беру значно вужче: робота й позаробочий час. Дозвілля себто.
— То вам оце нікуди подітися?..
— Що ви, що ви, — поспішив він. — Я не мав на увазі себе. Тобто нас з вами…
Захоплені розмовою, вони не помітили машини, яка скреготнула гальмами за кілька кроків од них, були змушені підійти до міліціонера по той бік дороги. Неля злякалася, — звичайно, не міліціонера, а того, що трохи не попали під машину, схопила Борозну під руку, інстинктивно ховалася за нього. Страх кинув її до нього всю.
— Ви що… Ви посліпий?.. — кричав молоденький міліціонер, котрий, видно, сам недавно приїхав до міста й ще не навчився читати довгі нотації та одривати квитанції на штрафи.
— А ви страхопудка, — сказав Борозна майже радісно, коли міліціонер відпустив їх. — І вам личить переляк.
— Як це? — не зрозуміла вона.
— Ну, ви погарнішали. Тобто ви й так гарна…
— Знайшли спосіб… Тепер не зрозумів він.
— Що?
— Сказати комплімент. Всі чоловіки кажуть жінкам компліменти. Ви, виявляється, не виняток.
— А хіба це неприємно?
— Та ні, приємно. Всі й клюють на це. Хоч і знають, що наживка не натуральна. Але… хочеться натурального. Зараз стільки ерзаців. Скрізь. В усьому. — Вона сказала це переконано, з почуттям. — І навіть оці компліменти… їх кажуть з такою легкістю… Теж один з ерзаців, що почав витісняти щось справжнє.
— Але ж у даному випадку це правда. Ви знаєте самі. Ще десь з восьмого чи дев'ятого класу.
— Облиште, — просто сказала вона.
— Ну, якщо вважаєте, що з моїх уст тільки ерзацні істини… — він удав, що образився, але разом з тим непомітно втік розмовою на інше. — Але треба сказати, що й ерзаци не всі такі вже погані. Та й люди змушені вдаватися до них усе частіше. Бо менше залишається того, що наготувала природа. В світі дедалі більші швидкості, міцніші сплави…
— А ми такі ж крихкі, як і ті, що ходили отут тисячу років тому.
— Але ми володарі цих сплавів.
— І більшає нас. І стаємо об'єктом статистики. Тобто наші душі. Ні, ерзаци почуттів угору людину не поведуть.
— Я не про ерзаци почуттів.
— І всі інші ерзаци.
— Ви помиляєтеся, — сказав він переконано. — Дитинство людства минуло. Раніше люди були наївніші, їх легше було розчулити. Тепер нас розчулити важче. Може, тому, що ва короткий час людство побачило дуже багато горя. Так би мовити, у масових масштабах. І, правда ваша, тисне на нього й статистика…
— Але хіба людина лишилася не такою самою? Не таке в неї серце? Не так само шугає кров! Чи не той тепер соловейко?
— Лишитися тією самою — цього мало. Нас затискує техніка. До того ж соловейків поменшало. І квітів, і свіжого вітру, й хмар поменшало на кожного з нас. Нам доводиться заміняти все це чимось іншим. Забувати одні втіхи й шукати інших.
Вони йшли широкою алеєю понад Дніпром. Повінь цього року була невелика, та й вода вже трохи спала, од цього берега майже до середини ріки повипинали хребти камінні насипи, на них скрізь манячили рибалки, кілька їх сиділо й на березі в парку, але щось не видно було ні в кого улову. Людей у парку майже не було. Кілька пенсіонерів, троє хлопців напідпитку, велетенський чорний дог тягнув за собою хлопця — підлітка, вони зникли за кущами, відти довго долітав сміх хлопця й глухе бухикання пса. Кругом пустельність, запущеність, йшла весна, але вона мовби обминула цей куточок. Тільки зелені кучері верболозів і милували зір. Непривітність, якою дихав парк, мовби осідала в їхніх серцях. Борозна й Рибченко сіли на вкопаний у землю пень (на один з ерзаців, як подумав Борозна, зроблений під те, старе, натуральне), звідси було видно Дніпро і берег острова по той бік. Праворуч від них була вкопана в землю лавочка, на ній сиділа молода мати, біля неї ходило дитинча в жовтому шерстяному костюмчику. Дитинча тільки вчилося ходити, боялося одірватися од лавочки, дибцяло, перебираючи руками, до краю, виставляло ніжку, а піти по алейці не одважувалося. Борозна дістав з кишені ключі, подзвонив, дитинча потяглося ближче, вже випустило зелений брус лавочки, але підбігла мати й забрала його. Взяла на руки, чомусь невдоволено оглянулася й пішла. А дитинча й далі тягнулося через її плече до ключів. Він не знав, чому жінка вхопила дитинча й чому невдоволено оглянулась. Мабуть, приймала його за одного з підтоптаних одружених зальотників, котрі водять дівчат у глухі закутки парку. Але посміятися, навіть сказати вголос свого припущення не одважився. Може, через те, що в душі зненацька тенькнуло щось, пройшла якась далека асоціація, якась невідповідність запізнілого залицяння, навіть не залицяння, а забавки, й дитинчати — серцевини світу, аж він стенувся. Щось на нього настійно тиснуло, щось виштовхувало зі звичного кола, а що — не міг відгадати.