Двері відчинила Ірина, Ірина Михайлівна: всі вчителі, на відміну від людей інших професій, навіть академіків, мають повне ім'я, яке утверджується не тільки в школі, а й дома. Ірина Михайлівна — вчителька географії.
Вона стояла перед ним, витирала об квітчастий фартух руки, не поспішала вернутися на кухню, де щось шипіло й сичало. Помітила одразу, що він випив, певно, нервувалася, що припізнився, — була не в настрої.
У їхньому домі ніколи не було повної рівноваги. Не було, сказати б, своєї мікроатмосфери. Він теж давав волю нервам, щоправда, до певної межі, її він ніколи не переступав. І не те, щоб вони через нього жили «гірше за інших». Адже не пив, не гуляв. Та на якійсь одній лінії, на якійсь площині так і не зміг стати. Насамперед у домі не було раз назавжди заведеного порядку. Отого «міщанського» порядку, коли діти слухняно сидять за столом, батько крає хліб, а мати розливає суп, коли один батьків погляд примушує дитину, котра розпустувалася, опустити голову над тарілкою з супом, коли «доброго ранку» і «на добраніч», коли діти чинно розповідають про вивчені уроки й витрачені копійки і розказують все про себе та своїх друзів. Отого «міщанського» порядку, який, як він думав, — і, мабуть, справедливо, — привчає людину до порядку взагалі, виховує розважливість, спокій, слухняність. Частково в тому, що в них у житті не малося строгого порядку, було винне й їхнє життя — обоє працювали, обоє майже щодня па якихось засіданнях, нарадах — але більше самі. І знову ж насамперед він. Про це почав думати пізніше. Зрозумів з роками, що не усвідомив собі відповідальності виховання в сім'ї, назавжди залишився батьком — початківцем, якому свої наукові справи, замисли відсунули кудись на другий план клопоти родинні. Часом він так і думав: «Треба взятися за виховання». І не брався. Та, власне, вже й не знав. з якого кінця приступити. Він з самого початку не зумів виробити якоїсь системи, а якщо сказати правду, навіть не думав про те. Просто хотів мати дружину, й дружину красиву, а Ірина таки була жінкою красивою. Красивою не якоюсь жагучою красою, а красою строгою, добірною: висока, струнка, високе чоло, великий ніс — всі риси обличчя крупні, вони творили своєрідну гармонію, вказували, як казали у них у селі, на «породу». З таких жінок колись писали портрети. Та краса ще й зараз не зів'яла зовсім, але в неї вже одібрали багато промінчики біля очей, і ледь помітні зморшки на шиї, і приховані хною білі нитки в темно — каштановому волоссі. Ірина не бігла за нього заміж, довгий час він бачив у ній вагання й долав його, свідомо й настійно домагався її. Вона була по — жіночому розумна, певніше, тут мав вагу інстинкт, всі оті засоби сподобатись: зведені мовби суворо, а мовби й заклично брови, нахил голови, безпосередність та наївність. А за ними практичне сприймання життя, не затуманений погляд на речі та людей, їй би, мабуть, більше підійшов чоловік поважний, певний себе, свого місця в житті, скупий на слово, практичний, а не розкиданий, м'який, трохи нервовий Дмитро Іванович.
З свого боку Марченко й зараз не шкодував, що одружився на Ірині, навпаки, думав, що і в інших жінках не знайшов би більшого. Проте він не міг і не бачити, яка вона йому чужа. Вона чужа була й молодою, може, ще більше, ніж тепер, але тоді він був молодий, власне, йому були потрібні всі люди й ніхто зокрема, почувався безконечним, дужим, йому достатньо було її краси і своїх планів на майбутнє. Ба ні… Йому хотілося, щоб вона супроводжувала його в поступі. А вона довгий час мала на думці лише власну персону. Вийшовши заміж, Ірина якийсь час — і це Марченкові було особливо кривдно — соромилась його. Знала, що він не вродливий, боялася, що подруги запідозрять, буцім вийшла з розрахунку, не запрошувала на свої інститутські вечори й просто не любила виходити з ним поміж люди. Потім те стерлося само по собі, й забулися всі інші дивацтва та примхи молодості. З роками десь у глибині душі впевнилася в його розумі, бачила, змушена була це побачити, й відчула залежність від нього в тій житейській клітині, в якій утвердилися разом. Вона вже почувалася певно тільки за ним, біля нього, на отому щаблі, що його посів він. Ні, це не була панічна боязкість жінок, які нічого не вміють і роблять всю ставку на чоловіка. Вона замолоду не робила ставки на чоловіка доктора. Вона виходила за його поступливу вдачу (це теж був розрахунок, хоч вона й не зізнавалася собі в цьому, а може, й не усвідомлювала), за його щирість, житейський досвід (у чому помилилась), їй лестило, що він молодий і вже кандидат, відомий у своїх колах, їй запам'яталося, як колись, тільки — но вони побралися, вона заповнювала на роботі якусь анкету і її запитав їхній шкільний невдаха — кар'єристик, хто в неї чоловік. Вона відповіла — старший науковий співробітник. І той не стримався, сказав з неприхованим єхидством: «Він і за віком старший?» — «За віком він значно молодший за вас», — одрізала вона.