Крім того, суперечка почала прибирати для Дмитра Івановича небажаних обрисів. По — перше, вона виникла довкола його слів, а по — друге, хоч і знову ж до певної міри, предметом її був він сам. Недарма хтось щойно сказав: «Дмитро Іванович, як завжди, хоче знайти золоту середину». Певно, дехто з них думає про нього як про середню людину. Середню людину — волею, характером і здібного науковця. Це його майже не ображало, з цього приводу мав свою думку. Він мислив приблизно так: подвиг — це зблиск, це жертва, він викликає захоплення, він завжди на видноті, а чесно прожите життя — людина не кривила на всіх життєвих шляхах, нікому не перейшла доріг, і, може, вона нічого не досягнула, тільки жила правдою, приносила суспільству користь — хто помітить? І не буде їй пам'ятника, та й за віщо пам'ятник — за те, що не робила підлоти? Щоправда, він себе до таких людей не зараховував, але вважав, що стоїть недалеко від них.
З погляду поступу наукового Дмитро Іванович не був середньою людиною. В усьому іншому він іноді й сам думав про себе як про людину середню. Але, звичайно, на людях і йому було трохи неприємно, коли про нього говорили чи бодай думали як про таку людину. Адже ті, що могли думати так, не знали того, що знав він!
— Ми володіємо значно більшим, ніж володіли наші попередники, — тихо мовив він, звертаючись до Вадима. — І радість нашого життя, нашої роботи — в пошуках істини: посуватися далі й далі. Шукати і знаходити. Хіба це не щастя? — оглянувся він. — Хіба нам його не послала доля?
З ним погодилися всі.
Дмитро Іванович постояв ще трохи на балконі, подивився, як на площі по черзі розплющується то червоне, то зелене око світлофора, як воно то зупиняє, то спонукає до бігу цілі ватаги автомобілів, через інші двері зайшов до зали. Але тут йому було зовсім нецікаво. Його тягнуло назад, на балкон, де, чути, розмова стала ще гомінкішою, де, очевидно, пристрасті розпалилися ще дужче. Він посидів кілька хвилин біля Лепехи, сказав комплімент про її новий капелюшок, відтак пересів до Нелі, яку вже остаточно заспокоїла атмосфера загального банкетного хаосу. Він поговорив з нею про захист, турботливо порадив не забути за деякі подальші формальності, а тоді налив по повній— таки по повній, їй і собі, — й випили до дна, й Неля знову розхвилювалася, й не могла не розхвилюватися — адже бачила, що тільки він по — справжньому не забув, чий сьогодні день, а розхвилювавшись, поцілувала Дмитра Івановича міцно в губи, як цілує щира і віддана дочка. Вона дивилася йому в очі, і їй у душі мовби ясніло світло. Вона знала, звідки воно, — з очей шефа, доброго й турботливого Дмитра Івановича. Вони всі любили дивитися йому в очі. Його великі карі очі були трохи неоднакові, ліве — світліше, праве — трошки темніше, коли він усміхався, вони ясніли, але й тоді залишалися неоднаковими. Вони всі страшенно звикли до цих очей і до цього м'якого погляду. І зараз вона подумала, що коли б не той погляд, що завжди супроводжував її у роботі, вона навряд чи й виконала б її. У припливі відвертості вона хотіла сказати про це Дмитрові Івановичу, тобто не так прямо, іншими словами, стриманіше, але подальшу розмову їм перебив Одинець. Дмитро Іванович, не бажаючи слухати всоте десять дотепів, непомітно змовницьки підморгнув Нелі: мовляв, оддаю тебе на тортури, сьогодні мусиш терпіти все, підвівся й знову пішов на балкон.
Ще здалеку почув голос Лісняка й здивувався, що «запрограмований на кохання» Євген, котрий навіть сюди привів якусь свою знайому, розкучману, ще й з великим срібним хрестом на грудях, чим шокував і директора, й Лепеху, і багатьох інших, і собі впрягся в наукову дискусію. Проте, підійшовши до дверей, зрозумів, що Євген не веде дискусії, а проголошує тост. Проголошує з посмішкою, тільки посмішка в нього якась недобра.
— …Отож я п'ю за тупик. За науковий тупик, — гукав він.
— Негарно якось… — сказав Вадим. — Такий тост просто образливий для нас усіх.