Не піти на вчену раду зовсім… Прикинутися хворим? Одинець скаже, що бачив його здоровим. Та й річ не в тому. Він його просто з'їсть. Особливо тепер.
Дмитро Іванович почував мало не розпач. Його пойняло таке хвилювання, що він устав з канапи й заходив по кімнаті. Він не бачив ради. Найгірше ж що, розмірковуючи так, хвилюючись, він уже майже знав, що доведеться йти, що йому в цій ситуації просто нікуди подітися. Не піти — це майже послати себе в співучасники до Абрамчука, на якісь гріхи котрого вже кілька разів натякав Одинець. Не піти — це майже оддати лабораторію. Перестати бути науковцем.
Тоді ж втрачало сенс життя. Отже, інші члени ради проголосують? Ну, звичайно, не всі… Та й з тих, хто безоглядно підніме руки слідом за Одинцем, не всі знатимуть суть справи.
Достеменно знає її тільки він.
Нараз Дмитро Іванович зупинився і спробував проаналізувати свої думки. Він розумів: це змагаються розум і совість. Розум — він вельми хитрий, гнучкий, він щоразу знаходить тисячі щілинок, у які протягує слідом за собою душу. Совість звивається, то б'ється в конвульсіях, то квилить, а розум підказує, розум переконує, умовляє: «Ну, — каже пін, — для чого ти опираєшся? Що ми виграємо? Нові турботи? І ніяких благ».
Совість, однак, не погоджується з отим «ми», вона й далі прагне одмежуватися.
Найкраще було б, подумав Дмитро Іванович, одітнути все й не мучитись. Адже все одно піде. А попереду довгий вечір і весь завтрашній день. Викруту ж не знайде… От би якась телеграма. «По — дитячому й негарно, зовсім негарно». Він і так не раз думав, що телеграма може надійти. У людини його віку батьки, якщо вони є, завше старі, дуже старі, і діти не можуть позбутися думки про невідворотність їхньої смерті, про похорон. То страшно, може, через це він часто навідував матір і ще частіше (здебільшого тихцем од Ірини) посилав їй гроші.
Але воднораз думка про матір, чесну, вічну трудівницю, почала перетягувати щось у нього в інший бік. Все життя мати сапала поле, двадцять років водила ланку, й ніхто ніколи не докорив їй неправдою чи нечесністю. Маленька, згорблена, — зморшки й сиві пасемця волосся з — під рябенької хусточки, — вона на старість мала два капітали: свою чесність і гордість за сина. І вона усвідомлювала оті обидва скарби. Про сина розповідала всім (це була її маленька слабкість) і якось мовила йому, коли він, саме він, засумнівався в якійсь її розповіді: «Мені, сину, ніхто не сказав „брешеш“. І не подумав про мене так».
І ось тепер ці дві усвідомлені сили тиснули на Дмитра Івановича. Чомусь йому згадалася й суперечка на захисті в Нелі Рибченко, суперечка на високих регістрах, яку вели молодші колеги про те, як повинна людина впорядковувати саму себе, про високу місію їхньої маленької лабораторії. Маленької і не маленької, адже вони клопочуться благом мільйонів людей, почувають перед ними відповідальність чи принаймні повинні її почувати. А він учив їх цього. О, там, у теорії, він був міцний.
Йому стало невимовне соромно. І разом з тим у мозок настійно стукала думка: «Що таке клопоти про мільйони? Статистика. Цифра. Тьху, як погано», —розсердився Дмитро Іванович. Він боровся з цими думками, а їх немовби хто нашіптував на вухо.
«Це все забудеться. Уляжеться. І всі забудуть. А я й далі працюватиму. І робитиму добрі справи», — знову щось шепоче просто в мозок. «А хіба я не втрачу на повазі до себе? Хіба я вже й так мало втратив?» — мислено проказував він. Почував, що оцими думками мовби виборює щось. Мовби вилазить кудись угору, де незатишно, де вітер, де може спіткати й якесь лихо, але він ліз, ішов і підбадьорював сам себе.
Дмитро Іванович так розхвилювався, що в нього почалися сильні болі в потилиці й скронях. У нього взагалі був підвищений місцевий, головний, тиск. Йому аж скаламутилося в очах, і коли ввійшла Ірина, вона одразу побачила це. Вона вклала його на диван, поставила на спину банки, аби відтягти од голови кров. Так робила часто, й це допомагало. Він віддав себе повністю їй у руки, йому було приємно од її турботливості, аж згодом пожартував:
— Тепер я знаю, нащо люди женяться.
— Нащо? — серйозно запитала Ірина Михайлівна. Вона ніколи не розуміла чоловікових жартів.
— Щоб ставити одне одному банки й розтирати попереки.
Вона зрозуміла і всміхнулася.
— Колись ти думав інакше. — Потім подивилася на чорний квадратний годинник на столі й сказала: — Чогось Михайла довго немає.
Дмитро Іванович промовчав. Він перестав сьогодні його чекати.
Михайло того вечора так і не прийшов. Дмитро Іванович думав про це з прикрістю. Найгірше було те, що він не міг ні пояснити, ні одгадати причини. Тільки відчув, що вона теж ховає якусь несподіванку для нього.