— Мені давно пропонували там місце, — сказав. — Ви не маєте права затримувати мене… — Він говорив ніби й з повагою, але в очах і на губах було написано зовсім інше.
— А оце, — Дмитро Іванович тицьнув пальцем у папір, — самі написали?
— Сам, — нітрохи не зніяковів Бабенко. — Так усі роблять.
— Ті, що йдуть за доброю згодою. Ті, що не продають своїх товаришів, — скипів Дмитро Іванович. Він відчув, що лють зашморгнула йому горло. — Ви пацюк, що втікає з корабля.
Бабенкові очі враз стали круглі, в них спалахнули зелені вогники, і він сказав з холодним презирством:
— Не я в тому винен, що корабель виявився дірявим. Ви його стругали. І нікого я не продаю. Од цього нікому немає зла. То ви самі… вашою нікчемною добротою…
— Що… я сам? — обіперся об стіл Дмитро Іванович, почуваючи, як у ньому поруч з люттю народжується щось тремке, крихке; він уже шкодував, що не стримався, втягнувся в негідну суперечку чи й сварку з Вадимом, якого стільки літ опікував, хоч і здогадувався про холодини, які той носить у серці. Він і зараз, сказавши такі злі слова, залишився спокійним і холодним. Зелені вогники у його очах зблиснули тільки на мить, його очі знову були світлі, чисті, егоїзм не виїв їх, він, як упевнився в ту мить Мар — ченко, в'ївся в них далеко вглиб, то була іржа під поні—кельованою поверхнею. Придивившись ще пильніше, Дмитро Іванович зрозумів, що ота світлість, чистота — то не чистота, то прозорість рідини, що не пропускає проміння.
— Розплоджували брехню, стояли нам на дорозі.
— Я стояв на дорозі? — спантеличено сказав Марченко.
— А хіба ні? Моя думка про це така… Нам треба зробити так, — сказав Вадим, розтягуючи трохи слова, як вимовляв їх Дмитро Іванович. — А чужі думки? А бажання інших?
— Хіба я не давав можливості розвиватися їм?
— Давали… — іронічно скривив губи Бабенко. — А це тоді що? А оце?
Він відчинив шухляду, вийняв звідти оберемок журналів і кинув на стіл. На кожному з них рукою Дмитра Івановича було написано «sine mora», ще й підкреслено раз або кілька разів. То були статті, прочитані його співробітниками, а деякі й ним самим, порушені в них проблеми потребували перевірки, розробки, звірки з проблемами, що розроблялися в їхній лабораторії. І ось вони лягли на полиці шафи, «sine mora» розтягалося на роки й забувалося зовсі. Дмитро Іванович підійшов до шафи. Журнали стояли нерівними рядами, їхні строї скидалися на камінне мурування, порушене в багатьох місцях, вони видалися Марченкові цегляною стіною, яка кожної миті могла похилитися і впасти на його голову.
— Мене не вистачало на все, — нарешті тихо, заглиблений у себе, сказав він. — Ми справді… надто жили летючим днем.
— Вашим днем, — уточнив Бабенко.
— Може, й моїм. Але чого мовчали інші? Зокрема ви?
— А кому хочеться мати неприємності?
— Ну, це вже ви… — обурився Марченко. — Хіба я коли — небудь помщався? Хіба я притискував вас?
— Зовні ніби й ні. А насправді…
— Що насправді? — Якби це була розмова тільки з Бабенком, оцим Бабенком, котрий щойно вивернув себе до лиця, Дмитро Іванович не вів би її далі. Але тепер він сперечався з самим собою, він намагався захиститись від чогось, що постало перед ним крутим ребром, суворим і нещадним знаком запитання, якого він ставив перед собою й раніше, але який ще ніколи не нависав так круто над його життям. — Я завжди намагався… Ну, як сказав один великий чоловік: ніхто не одягнув через мене чорного плаща.
— І думаєте, не одягнув?
— А звичайно. За десять років я виніс лише одну догану. Скажіть, я її виніс несправедливо?
— Догану ви винесли справедливо, — погодився Бабенко, але в його очах був тріумф, з якого Марченко здогадався, що той готує йому якусь особливу підлоту. — А пішло… чи було змушено піти з лабораторії…
— Ну… Бурлаченко був послідущий алкоголік.
— А чого?
Дмитро Іванович знизав плечима.
— Безвольність. Мав роботу. Мав сім'ю. Такі діти хороші… Жінка — красуня.
— Отож, жінка. Хіба не знаєте…
— Тоді… винен сам, — і далі захищався Дмитро Іванович, шукав собі виправдання, хоч і почував, що воно щербате. — Або тримай у руках…
— А може… — І в очах Бабенка засвітилися зовсім гидкі вогники. Достеменно такі, які загоряються темної ночі на болоті. Принаймні такими вони видалися Дмитру Івановичу. — Він перехворів. І як чоловік. Дмитро Іванович сидів, неначе вдарений по голові палицею. Він почував величезну провину, яку вже не міг виправити, і від того в душі немовби відкрилося якесь провалля, куди котилося все, що так довго визбирував, кохав і леліяв.