— Я ж не знав.
— Отож — бо. А Коваль? — Либонь, Вадим добре підготувався до такої розмови, вишукував аргументи, щоб кинути їх у бій за характеристику. І тепер посилав один за одним. По його обличчю було видно, що він має ще чималий резерв. — Він був змушений піти, бо його звинуватили в крадіжці спирту, А він зовсім не крав. Він рятував честь Ліди. Спирт украли… електрики. Ліда ж приходила до нього, коли він чергував. Він не хотів виставляти її як свідка.
Дмитро Іванович провів рукою по чолу, витер краплі поту. Надворі пряжило сонце, камінь і асфальт дихали спекою, в кабінеті стояла суха задуха, а піт на його чолі був холодний.
— І ви не сказали мені! — мовив Дмитро Іванович. — Який же ви підляк…
Його очі потемніли від гніву, праве — дужче, ліве — менше, і Вадим відмітив цю різницю, яка завжди усіх бентежила й чимось приваблювала зі злорадістю.
— Я підляк? — засміявся він. — А ви мене запитали? Чого воно мене мало обходити?
Так, Бабенка не обходила ні чужа біда, ні чужа радість. Дмитро Іванович тільки тепер зрозумів Вадима до кінця. Перед ним стояв чоловік жахливого практицизму, точного розрахунку, виміряної до міліграма корисливості. Як він цього раніше не помітив?
Він йому не позаздрив. Далебі, страшно жити так, нікого не любивши й не відчувши любові до себе. «Але я… Як міг я сам жити отаким сліпцем, отаким кротом? Боже, куди я дивився!»
Його розпачливі думки обірвав несподіваний прихід Хо — рол. Очі Світлани Кузьмівни чомусь неспокійно бігали, вона кидала короткі позирки то на Марченка, то на Бабенка. Дмитру Івановичу здалося, що вона або стурбована, або злякана.
— Що вам, Світлано Кузьмівно? — запитав він.
— Я не залишила у вас звітності? — сказала вона, а сама дивилася на Вадима вочевидь стурбованими очима. Дмитру Івановичу здалося, мовби вона щось наказувала йому, але він не надав тому значення.
— Ви забрали її ще вчора, — сказав він. Хорол неохоче пішла з кабінету.
— Знаєте, чого вона приходила?. — сказав Бабенко, щойно за Світланою Кузьмівною зачинилися двері. — Боїться, щоб я не розказав чогось про неї. Теж фрукт, — посміхнувся до Дмитра Івановича такою посмішкою, немов утягував і його в якусь гидку змову. — Сморідець у неї з душечки йде. Чуєте! — потягнув носом. — Інтриганка. І мене хотіла втягнути в свої інтриги. Тепер боїться.
Дмитро Іванович підвівся й сказав тихо, але твердо:
— Йдіть.
— Я піду, — так само нахабно подивився йому в обличчя Бабенко. — Але ви підпишете характеристику.
Дмитро Іванович узяв ручку. Поволі розписався. Поставив дату. А тоді враз кинув ручку, в одну мить пошматував папір і пожбурив його в обличчя Бабенку. Той зблід, губи в нього стали безкровні, руки нервово забігали по ґудзиках теніски, проте навіть у цю мить сила тверезого обрахунку в ньому була дужча за хвилю гніву. Він зрозумів, що Дмитро Іванович зараз зважиться на будь — який крок і що навіть сказати йому ті слова, які він казав напо — чатку, небезпечно. У цю мить він боявся цього розгаданого, як ііому видавалося раніше, до останньої мозкової звивини шефа. Він бачив, що Марченко міг ударити, міг взагалі вчинити хтозна — що.
— Я напишу сам, — твердо сказав Дмитро Іванович, намагаючись подолати дрож, який стрясав його.
— Що ви напишете? — У голосі Бабенка вчувалися нотки непевності. — Неправду?
— Ні. Я напишу правду. Що ви талановитий науковець, вмієте працювати. Але що людина ви нечуйна. Що у вас за всім стоїть розрахунок. І зовсім немає серця. І відсутня мораль.
— Мораль, — хмикнув Бабенко. — У кого вона е?
— У вас немає. Ви шість років підлещувались до мене. Ви лицемірили перед Світланою Кузьмівною. Тепер будете підлещуватись до когось іншого. До тих, до кого вигідно. Скажіть, — раптом подивився в очі Бабенку, — у вас батьки є?
— Є, а що хіба? — спантеличився Вадим.
— Хто вони?
— Селяни.
— Не селяни, а колгоспники, — майже зі злістю поправив Марченко. — І ви можете сказати, що вони коли — небудь отак лицемірили й брехали? Пригадайте. Уявіть собі, що вони знають усе про вас.
— Ну, вони теж увесь вік гризуться між собою, — знервовано мовив Бабенко. — І з сусідами. За курей, за город.
— Ну, а уявіть собі: чиясь корова витолочила ваш город. І хтось прийшов до вашої матері й каже: «Ото твій город випасла Денисова корова, але ти скажи, що то випасла Микитина. Так треба». І що скаже ваша мати? «Бог з тобою, чоловіче, як я скажу, що Микитина, коли то Денисова? Гріх мені буде од людей». І не скаже нізащо. Не скаже?