Я пам’ятаю той день, коли ви сказали «Іди». Моє серце тоді ледь не зупинилося. Як я можу Вас покинути? Як ? В той момент я ладна була відкрити свою таємницю, але боялася. Не знаю чого саме, але боялася. Я не хотіла, щоб хтось дізнався. Нікому не розповідала. Фабліо знав. Все. Все знав, з самого початку. Він здогадався.
Потім ми одружилися. Народилася донечка. Чорноброва, кароока. Донечка про яку я так мріяла. Ночами я прокидалася, дивилася як ви з нею солодко спали. Тоді я забувала про все на світі. Я була щаслива.
Я ніколи не думала, що мрії здійснюються, допоки моя не здійснилася. Той невідомий всім незнайомець, якому я віддала серце ( хоч він про те й не знав). Той, чий голос, руки, очі полонили мою душу – це Ви. Це Ви співали ту пісню в новорічну ніч. Це Вас я кохала все життя. Це і є моя таємниця. Саме це, ще кілька років тому, зрозумів Фабліо. Він нікому не казав і мені не казав, що знає. Він завжди радів за нас, підтримував допомагав…. А я сердечно кохала Вас.
Все це чули слуги і придворні, які тоді стояли за дверима. Вони не змогли стримати сліз від почутого.
Її сльоза, остання сльоза, капнула на його обличчя, він на мить отямився і ледве чутно прошепотів:
- Лист…
Це було останнє слово короля. Лікар підійшов до ліжка, але королю вже нічим не можна було допомогти……
Минув тиждень…. Отямившись від втрати, королева згадала про останнє слово короля:«Лист». «Який лист мав на увазі король» - подумала вона.
У кімнату зайшла покоївка і повідомила про прихід гостя, який чекає на королеву в саду.
Це був той самий лікар.
- Ви хотіли мене бачити?
- У мене є до вас одна розмова. Маєте кілька хвилин?
- Якщо це важливо…
- Це стосується вашого чоловіка. Коли я його лікував, він на мить отямився і дещо сказав. Я не зовсім зрозумів що саме, але я думаю це важливо. Король говорив про якийсь лист, і хотів, щоб ви обов’язково знайшли його.
- Що це за лист? Коли я була біля нього він теж говорив про лист.
- Я не знаю, синьйоро. Але ви ще дещо маєте знати.
- Що ?
- Хвороба короля – не випадковість. Його отруїли.
Після цих слів королева вже нічого не чула з того, що говорив лікар, вона хотіла дізнатися хто це зробив, кому заважало їхнє щастя. Вона сподівалася,що у листі зможе знайти відповіді на всі свої запитання.
Ввечері, поклавши донечку спати, SS пішла до кабінету короля. Доторкаючись до предметів, вона відчувала його присутність. Меблі в будинку, стіни, картини, посуд – все нагадувало про короля, а найбільше – донечка, яка солодко спала під звуки батькових мелодій. В кабінеті на робочому столі вона побачила шкатулку( вона завжди там стояла), королева раніше часто зазирала в неї: король завжди залишав там подаруночок для своєї любої королеви. SS завжди знала, що там є щось особливе для неї,а король ніби й не знав куди те все щоразу дівається. Це була своєрідна гра, яка повертала їх у дитинство.
Без всяких сподівань,SS зазирнула в шкатулку. І там вона побачила лист, який так довго шукала, а ще там був останній подаруночок короля: золотий медальйон, в середині якого фото – король, королева та їхня маленька королівна.
SS розгорнула листа, їй було страшно читати його, і водночас цікаво,адже там мала б критися таємниця. І все таки вона наважилася його прочитати.
Вона вийшла на терасу, на ту терасу де вони так любили милуватися зорями. Ніч була темна, але місяць і тисячі зір біля нього зробили її яснішою ніж день. Під звуки нічного тихого вітру, співу зелених коників, шуму моря вона читала цей лист, написаний швидко і нерозбірливо :