«Моя королева, музо! За ці кілька років, які промайнули як одна мить, ти піднесла мене до небес, ощасливила мене, подарувавши омріяну донечку. Ти віддала мені найкращі роки свого життя, свою ніжність, турботу, любов…. Знаю, ти мене дуже любила весь час, можливо, навіть більше ніж я любив тебе. Я дякую тобі за все…. Знаю, ти зробиш все для щастя нашої донечки, як робила це і досі.
І ще, благаю, пробач тим, хто розлучив нас. Вона не винна. Вона нам просто заздрила. Вона сама себе покарає…….
Моя біла трояндо, ти сильна, я знаю!»
Минав час…. Королева та її маленька донечка жили в тому ж палаці. Вечорами королева розповідала донечці про її батька. До них часто приїздив старший син короля. Брат з сестрою були дуже близькі, вони були друзями. SS дуже раділа цьому, адже Ніко був для неї як син, хоч і був дещо старший за саму королеву. Попри все вони ніколи не зраджували світлу пам'ять короля, а завжди допомагали і підтримували один одного.
Одного дня до королеви прийшла одна жінка. Це була мати Ніко. Вона хотіла поговорити з королевою.
- Я прийшла до тебе,щоб дещо сказати.
- Не треба. Я й так все знаю. Здогадалася. Я давно здогадалася. І давно пробачила.
- Того дня я принесла йому вино. Вино з чорних троянд. Сама не знаю навіщо, підлила туди отруту. Він не хотів пити… я наполягала. Мовляв, я сама його зробила, всю душу вклала. А душа моя – отрута. Він випив… Потім я сказала, що там отрута. Він почав плакати. Отрута , кажу, довго діятиме і , можливо, він зможе ще побачити тебе… Потім він пішов на гору. А я …. А я ,плачучи, пішла геть.
Та не змогла в собі це тримати. Пробачити собі не змогла. Вирішила покаятися перед тобою. Знаю, зараз мої слова нічого не варті, нічого не означають для тебе, але я прошу пробачити мене…. Я знаю, ти його дуже любила. А я? Ні. Я не любила. А якщо і любила то тільки тих два роки,проведені разом, коли його дружина ще нічого не знала. А потім …. Я просто заздрила Карлі, хоч він подарував мені сина – частинку себе. Він дуже любив його….і,можливо,мене любив, а я була байдужа. Потім заздрила тобі…. Ця заздрість засліпила мене. А коли у вас народилася донечка, коли я побачила її, бачила як вона росте,як ви дбаєте про неї - думала забути, відступити, змиритися…. Та не змогла. Я не знаю чого я хотіла. Створити з ним щасливу сім’ю? Ні, цього я чомусь не хотіла.
Я дуже винна перед тобою, твоєю донечкою, перед своїм сином… Можливо, ти й пробачила, та я собі ніколи не пробачу…
- ….. про те, що сталося, ніхто не знає. Король помер від серцевого нападу. Всі так думають, бо так сказав лікар. Потім він розповів мені, що короля отруїли, але той, перед смертю попросив лікаря нікому не казати. Прочитавши того листа, я зрозуміла, хто це зробив, хоч там не було ні імені твого ні звання.
- Але чому ти залишила це в таємниці?
- А навіщо розповідати? Останньою волею короля було залишити це в таємниці. До того ж діти. Вони ні в чому не винні. Ніко любив свого батька і втратив, любить матір, навіщо завдавати йому ще болю. А я сильна, таємниці берегти в змозі. Можливо я не права, нехай мене осудять, та право на це має лише моя маленька донечка. Колись,можливо, я розкажу їй правду і знаю, що вона мене зрозуміє.
Комусь ці слова королеви навіяли б думку, що та ніколи не кохала короля, а всі її почуття,сльози – лише підла вистава. Та ні, ці слова – вияв сили.
Вона пішла до донечки, ніжно обійняла її і сильно заплакала. Вона намагалася стримати почуття душевного болю ,та даремно – сльози текли річкою,утворюючи океан. Океан з якого можна народитися знову.
- Мамо, чому ти плачеш?
- Доню, а плачу,а ти не плач. Ніщо не варте твоїх сліз. До того ж, я плакатимеш і я побачу, що ти тоді скажеш, як поясниш, коли причина в твоєму серці і нікому її не зрозуміти?
- Мамо, а якщо в очко порошинка залетить?
Вона ніжно пригорнула донечку до грудей, сльози зникли, а на обличчі появилася ніжна усмішка.
SS жила щасливо разом зі своєю донечкою. Пройшло багато років – королева одружилася вдруге. Та цього забажала її донечка: свого батька вона пам’ятала лише з розповідей матері, пізнавала у його віршах, мелодіях. Цього чоловіка дівчинка зустріла одного весняного ранку, коли гралася в саду, він проходив повз вулицею. І побачив за парканом дівчинку, яка дивилася на нього, йому здавалося, що цей дитячий погляд йому давно знайомий, але звідки? Він лише на мить, замислившись, відвернувся в іншу сторону, а коли рушив йти – перед ним стояла та маленька дівчинка.
- Хто ти?- зацікавлено запитала дитина.
Чоловік, збентежений, не знав що відповісти.
- Я знаю. Ти – чарівник.
- Чарівник ?
- Так, чарівник! Я чекала на тебе.
- Доню,де ти є?- почулося з далека.
- Це моя мама. Ходімо я вас познайомлю. Я знала, що ти прийдеш. Ходімо!