Джул-джули (свистики). В минулому у туркменів було багато дитячих духових музичних інструментів з кераміки у вигляді усіляких тварин та інших фігурок. І хоч у побуті вони не збереглися, їх зразки були знайдені під час археологічних розкопок. Деякі з них знаходяться в археологічному музеї Інституту історії при Кабінеті Міністрів Туркменії, у шкільних музеях, у приватних колекціях. Декотрі свистики мають ладові отвори, в інших їх немає. Всі вони володіють одинаково м'якими відкритими звуками. Досліди довели, що ці дудочки здатні видавати як найпростіші мелодії, так і імітувати складний пташиний спів. Ці музичні інструменти вважалися дитячими іграшками. Відомо, що й діти виконували на них різноманітні мелодії. Так що джул-джули мають бути визнані справжніми музичними інструментами. Відомі приклади, коли у світовій музичній культурі подібні дитячі свистики вдосконалювалися і використовувалися у великих оркестрах.
Гопуз. За давніх часів дуже популярний у туркменських жінок музичний інструмент. Традиція туркменських жінок збиратися, грати на гопузі і наспівувати «Ляле» описана у давній легенді «Узуклар». Не зважаючи на те, що гопуз давно вже виготовляється з металу, найдавніші зразки були зроблені з дерева і навіть кості. Умілі виконавиці на гопузі, використовуючи ритмічні зміни в об'ємі 5–6 голосів, зуміли створити кілька народних мелодій для цього інструмента.
Музики
Карнай. Вважається, що цей старовинний музичний інструмент, часто згадуваний в туркменському епосі «Ґероґли», а також у народних дестанах, дійшов до наших днів у первісному вигляді. Довжина карная сягає майже двох метрів. Він зроблений у вигляді труби із заліза чи бронзи і у такому вигляді й понині існує у багатьох середньоазійських та східних народів. Карнай не використовувався для самостійної гри. Він, в основному, супроводжував військові походи, попереджав про атаку, своїми звуками сповіщав про перемоги, радісні події. Цей музичний інструмент згадується у віршах поета Кятібі.
Тебіл. Старовинні зразки тебіла являли собою мідну чи бронзову чашу, на неї натягувалася вовча шкура. Тебіл використовувався на весіллях і святах в ансамблі з гопузом, сурнаєм, шатликом, удом, кануном, він надавав ритмічності танцювальним мелодіям. Цей музичний інструмент брали з собою під час військових походів, застосовували на полюванні. Тебіл прикріпляли до сідла коня і безперервно били по ньому. Могутні звуки лякали тварин, викликали у них паніку. Звуками тебіла відкликали і випущену на лови птицю. Хоч тебіл був практично втрачений, останнім часом він знову з'явився на туркменській естраді. Цей музичний інструмент почав нове життя в мистецтві туркменського народу.
Текінець з караваном
Бахаветдін
Святий Бахаветдін (Бахауддін) – дух-покровитель верблюдів. За туркменськими оповідями, валун поблизу усипальниці Шівлан-баба біля міста Кара-Кали був верблюдом святого.
Бахауддін – реальна історична особа, засновник дервішського ордену «Накшбандія» (XIV ст.). Вважався покровителем гончарного ремесла в Хорезмі.
«Скульптурні зображення голови верблюда неодноразово зустрічалися під час розкопок пам'ятки епохи бронзи Алтин-депе. Знайдена навіть мініатюрна глиняна повозка з головою верблюда (давній художник зобразив запряженого верблюда). Найбільш ранні кістяні останки цієї тварини також зустрічаються вже в епоху ранньої бронзи, 5 тис. років потому, значно раніше, ніж з'являється в Туркменістані кінь. У сучасний період на території Туркменістану розводять одногорбих верблюдів. Археологічні знахідки свідчать, що давнє населення розводило не одногорбих, а двогорбих верблюдів (глиняна фігурка, знайдена в Алтин-депе).
За зовнішнім виглядом дикі двогорбі верблюди значно відрізняються від домашніх. Вони відносно легші, мають високі ноги і маленькі горби. Двогорбі верблюди мешкають у сухих, але прохолодних регіонах, тоді як одногорбі верблюди – мешканці спекотних засушливих зон. Одногорбий верблюд економічно вигідніший, тому що швидший від двогорбого у ході і має більшу молочну продуктивність. Одногорбий верблюд з'являється на теренах Туркменістану значно пізніше двогорбого».