Так він жив аж до осені 1897 року, коли на Клондайку знайшли золото і на холодну Північ помандрували люди з усіх кінців світу. Бек нічого про це не знав, позаяк не читав газет. Не знав він також, що дружба з Мануелем, одним із помічників садівника, не принесе йому добра. Мануель мав одну ваду: пристрасть до китайської лотереї. До того ж у цього азартного гравця була непереборна слабкість — він вірив у свою систему, а тому було цілком зрозуміло, що рано чи пізно він занапастить свою душу. Аби грати за системою, потрібні гроші, а платні молодшого садівника насилу вистачало на потреби його дружини й купи дітей.
В день Мануелевої зради суддя Міллер виїхав на збори товариства виноробів, а хлопці вовтузилися біля чергового спортивного пристрою, тож ніхто не бачив, як Мануель і Бек перетнули сад. Бека це не збентежило, адже він думав, що вони вирушають на чергову прогулянку. І тільки одна-єдина людина бачила, як вони прийшли на маленький полустанок «Коледж-Парк», де зупинявся поїзд на вимогу. Ця людина перекинулась парою фраз із Мануелем, потім забряжчали монети, які передавали з рук у руки.
— А що, товар без упакування? — невдоволено зауважив незнайомець, і Мануель двічі обв’язав Бекову шию під нашийником товстим мотузком.
— Затягнеш міцніше, та так, щоб у нього дух перехопило, то не вирветься, — сказав Мануель, а той, чужий, у відповідь ствердно мугикнув.
Бек зі спокійною гідністю дозволив надіти собі на шию мотузка. Щоправда, для нього це була новина, але він звик довіряти знайомим людям, визнаючи, що вони розумніші за нього. Та коли мотузок опинився в руках незнайомця, він загрозливо загарчав, даючи зрозуміти, що йому не подобаються такі вчинки. Пес наївно вважав, що його незлий протест сприйметься як наказ. На його подив, мотузка раптом затягли так туго, що він ледве не задихнувся. У миттєвому пориві сказу він кинувся на кривдника, але той випередив його: міцно стис йому горлянку і спритним рухом повалив на спину. Мотузок безжалісно душив Бека, але він, висолопивши язика, тяжко сапав і запекло боровся з людиною. Ніколи ще з ним так грубо не поводилися, і ніколи в житті він не був такий розгніваний! Та незабаром він знесилів, очі оскліли. Коли підійшов поїзд і двоє чоловіків жбурнули його в товарний вагон, він уже нічого не тямив.
Коли свідомість повернулася до нього, він відчув тупий біль у язиці. Відчувши хитавицю й почувши хрипке виття паровоза на переїзді, Бек зрозумів, де перебуває. Він так часто подорожував із суддею, що не міг не впізнати відчуттів, пов’язаних із мандрівкою у багажному вагоні. Він розплющив очі. У них палав неприборканий гнів полоненого короля. Викрадач спробував ухопити його за горлянку, але цього разу Бек виявився моторнішим. Він учепився зубами в його руку і не розціплював щелеп, аж поки не втратив свідомості від туго затягнутого мотузка на шиї.
Раптом у вагоні відчинились двері й показався провідник, увагу котрого привернув незрозумілий шум.
— Біснуватий пес! — пояснив чоловік, ховаючи свою закривавлену руку. — Хазяїн наказав мені везти його у Фріско. Там практикує першокласний собачий лікар, котрий узявся його лікувати.
Згодом події цієї ночі Бековий викрадач промовисто переповідав у задній кімнатці портового шинку в Сан-Франциско.
— Півсотні, якихось півсотні за це чудовисько, — нарікав чолов’яга. — Якби знаття, то за тисячу готівкою не взявся б!
Рука в нього була перев’язана носовичком, просякнутим кров’ю, а права холоша роздерта від коліна до самого низу.
— А скільки ж узяв той хлопець? — поцікавився шинкар.
— Сотню. На менше ніяк не погоджувався!
— В сумі виходить сто п’ятдесят, — сказав шинкар. — А пес вартий цих грошей, їй-богу!
Викрадач розв’язав носовичка і почав оглядати руку.
— Тільки б він не виявився скаженим… А то ще ґиґну…
— Не бійся, від цього не помреш. Шибениця — ось твоя доля! — пожартував шинкар.