Бек бачив, як гроші перейшли з рук до рук, й не встиг він і оком моргнути, як зморшкуватий чоловічок забрав із собою його та ще лагідного ньюфаундленда Керлі. Більше Бек ніколи не бачив чоловіка в червоному светрі. А коли він і Керлі дивилися з палуби пароплава «Нарвал» на Сіетл, який щезав удалині, їм і на думку не спадало, що вони більше ніколи не побачать теплого півдня.
Перро передав їх обох темношкірому велетневі на ймення Франсуа. У Перро, канадського француза, шкіра була смаглява, а у Франсуа вдвічі темніша — Франсуа був метис. Бек уперше бачив людей цієї породи (згодом йому довелося зустрічати багато таких). Він ніколи їх не любив, проте навчився поважати. Незабаром Бек пересвідчився, що Перро й Франсуа — люди справедливі, спокійні, карають вони тільки за діло і чудово знаються на собачих звичках, жодному псові їх не ошукати.
На пароплаві «Нарвал» Бека й Керлі помістили разом із двома іншими собаками. Один був великий білий пес, із острова Шпіцберген його вивіз капітан китобійного судна, а згодом він супроводжував геологічну експедицію. Це був дуже приязний, але підступний собака. Він здатний був лащитися й водночас чинити капості: наприклад, за першої спільної трапези він поцупив у Бека частину його пайки. Бек хотів було покарати його, але нагодився Франсуа, який уперіщив злодія батогом. Бекові залишалося тільки підібрати свою кістку.
Він побачив, що Франсуа чинить по-справедливості й відтоді почав поважати метиса.
Другий пес ні до кого не лащився й ні в кого не викликав симпатії, але й не крав їжі в новачків. Він мав запальну, непривітну вдачу і чітко дав Керлі зрозуміти, що прагне, аби його не чіпали, а хто зачепить його, тому буде непереливки. Цей пес — Дейв — тільки їв і спав, а коли не спав, то весь час позіхав і був байдужий до всього. Коли в затоці королеви Шарлотти «Нарвал» ставав дибки і несамовито розхитувався, Бек і Керлі мало з глузду не з’їхали від страху, тоді як Дейв лише зрідка невдоволено піднімав голову, зиркав на них, позіхав і знову куняв.
Пароплав невпинно й ритмічно двигтів од поштовхів гвинта. Один день був схожий на інший, але Бек зауважував, що стає дедалі холодніше. Нарешті стукіт гвинта стих, і на «Нарвалі» здійнявся галас. Як і решта псів, Бек відчув хвилювання, що панувало довкола, і зрозумів: настають зміни. Франсуа вивів усіх їх на палубу. На холодній поверхні судна Бек відчув, як його лапи поринули в якусь кашу, що скидалася на білий бруд. Він пирхнув і відскочив. Така ж біла каша сипалась зверху. Бек обтрусився, але вона знай сіялася на нього. Він із цікавістю понюхав її, потім лизнув язиком. Вона обпалювала, як вогонь, і відразу танула. Це вразило Бека, він лизнув знову і відчув те саме. Навколо зареготали, і йому чомусь стало соромно, хоча він не розумів, з чого ці люди сміються. Так Бек уперше побачив сніг.
II. Закон кийка та ікла
Перший день на березі в Дайї для Бека був суцільним жахом. Тут усе лякало і насторожувало — із виру цивілізації він перенісся у первісний світ. Щасливе й ледаче існування під південним сонечком скінчилося. Тут він ні на мить не знав ні відпочинку, ні спокою, навіть на секунду не міг почуватися в безпеці. Безнастанний хаос, де щохвилини тобі загрожувало каліцтво або смерть. У цьому новому світі треба було постійно пильнувати, адже тутешні собаки й люди зовсім не були схожі на міських собак і людей. Всі вони були дикуни й не знали інших законів, крім закону кийка та ікла.
Ніколи раніше Бек не бачив, щоб собаки так билися між собою, як тут, — це були справжні вовки, і перший досвід став для Бека незабутнім уроком. Правда, у першій бійці він не брав участі, а то не вийшов би з неї живим і йому не довелося б скористатися цим уроком. Жертвою був не він, а Керлі.
Їх обох залишили біля хатини з колод, в якій містилася крамниця. Як водиться, Керлі почала фліртувати з дужим псом завбільшки з дорослого вовка. І раптом, без попередження, швидкий, блискавичний стрибок, клацання зубів, схоже на брязкіт заліза, стрибок назад — і морда в Керлі виявилася роздертою від очей до пащі.
Таку вовчу звичку мали ці собаки — напасти й негайно відскочити. Але на цьому справа не скінчилася. Тут наспіло з тридцять чи сорок лайок, які оточили забіяк. Бек спершу не зрозумів їхнього напруженого очікування, не міг збагнути, чому лайки так пожадливо облизуються. Керлі кинулася на свого супротивника, а той знову вкусив її та відскочив. Другий її наскок він зустрів грудьми й так спритно відбив його, що Керлі не встояла на лапах. Собаки, що спостерігали за бійкою, тільки того й чекали. Керлі не вдалося звестися: з вереском і гарчанням вони з’юрмилися навколо неї, і, скиглячи в передсмертних муках, Керлі зникла під купою волохатих тіл.